Село Зіньків на Хмельниччині сьогодні більше відоме своєю «чорною ковбасою», але ще кілька століть тому воно було неформальною столицею Поділля. Саме тут містилася головна резиденція могутніх магнатів Сенявських, яких називали «некоронованими королями» краю.
Жалюгідні, але все ще величні рештки їхнього замку й нині нагадують про минулу славу Зінькова, розповідає «Україна інкогніта».
Перший замок з’явився тут ще 1458 року. Його збудував руський воєвода Анджей Одровонж для захисту від татарських набігів. Того ж року із дозволу короля Казимира IV Ягеллончика він надав Зінькову магдебурзьке право (король затвердив це 1466 р.). Містечко швидко стало центром округи, яка простягалася аж до Дністра.
Незабаром спадкоємцями подільських маєтностей Одровонжів стали вже згадані Сенявські, які володіли величезними маєтностями, серед яких, крім Зінькова та чисельних сіл, були такі значні містечка, як Сатанів, Меджибіж та Микулин (тепер Микулинці).
«Столицею» подільського «королівства» Сенявських та головною їх резиденцією й став Зіньків.
За Сенявський замок розбудували і він став одним із найбільших на теренах краю.
Розташований він був на крутосхилому мисі, що височіє над річкою Ушицею, був трикутним у плані, з трьома шестигранними баштами на рогах. Головна з них була чотириповерхова, а дві інші — триповерхові. В’їзд знаходився посередині південно-східної стіни.
1524 р. турки й татари спустошили Поділля, спалили місто Зіньків, обложили замок, але здобути його не змогли.
Дісталося замку і під час повстання під проводом Богдана Хмельницького.
Кам’янецького еялету 1672-1699 р.р. османи полагодили поруйновану під Визвольної війни твердині і посадили там залогу.
В 1768 р. Зіньківський замок став одним із головних опорних пунктів Барської конфедерації на теренах Поділля.
Після другого поділу Речі Посполитої Поділля відходить Російській імперії, у складі якої Зіньків отримує статус повітового містечка. Але вже у 1796 році зіньківський повіт увійшов до складу Летичівського.
Оборонний вузол Зіньків почав втрачати значення ще від початку XVIII ст., а з приєднанням до Росії Молдавії та частини Буковини значення містечка для оборони Поділля втрачається повністю.
Останнім власником твердині був принц Август Фрідріх Ебергард Вюртемберзький, який у 1843 році продав маєток державі.
В 1872 р. абсолютно ціле укріплення передали місцевому «сєльскому общєству» — і це стало початком кінця. У 1880-х роках в замку базувалася т.з. «станова квартира» – канцелярія станового пристава та помешкання, де він мешкав з сім’єю. Більша частина замку між тим ніяк не використовувалася.
Наприкінці XIX століття мешканці, вбачаючи в старій фортеці «загрозу», почали розбирати її на камінь. Так одну з найпотужніших твердинь Поділля буквально з’їла людська жадібність.
Хазяйновиті подоляни швидко зметикували, що така купа будматеріалів пропадає надаремне. Одразу ж знайшовся привід перетворити замок на каменоломню. Мовляв, старе укріплення може от-от впасти на розташовані під горою костел та обійстя міщан.
За кілька років одне із найбільших укріплень Поділля розібрали майже вщент. Від колись величного замку на сьогодні залишилися лише руїни першого ярусу південної вежі та 4 каземати.
