Південніше Яруги, зовсім поруч із Врублівцями, над самим Дністром здіймається вузький скельний хребет товтр, який місцеві називають Козяча Церква. Це місце, де Поділля постає не лагідним краєм пагорбів і лук, а дикою межею між землею й небом. Скеляста гряда виростає із землі, звужується в гострий гребінь і врізається прямісінько в урвище над Дністром.
Дорога сюди починається у Врублівцях. В самому кінці села, біля старої автобусної зупинки, стоїть вказівник на Яругу. За кількасот метрів асфальт змінює ґрунтова стежка, яка тягнеться поміж полів і пагорбів та виводить просто під скелі товтрів.
Та справжнє враження починається, коли виходиш на хребет. Звідси відкривається панорама, що перехоплює подих: ліворуч — широкий плес Дністра, праворуч — тиха Яруга з розлогими полями та хатами, які губляться вдалині.
За місцевими переказами, у скельних гротах колись зимували кози, а під час Другої світової війни товтри стали схованкою для дівчат, які переховувалися від нацистів і примусової депортації. Місцеві ще називають ці скелі Замчищем.
Свої 15 хвилин слави Козяча Церква отримала в 2007 р.: саме тут українець за походженням і великорос за світоглядом Владімір Бортко фільмував фінал кінострічки «Тарас Бульба». Останні 5 хвилин цієї пропандистської версії повісті Миколи Гоголя – спалення Тараса на кручі – знімали саме на ярузьких монументальних каміннях. Нагадаємо, що Гоголь вставив цей огидний епізод у свій твір лише по тому, як йому добряче викрутили руки (у першому варіанті роману Бульба Росію та московського царя він й не згадував) .
Скелі мали фігурувати в ще одному епізоді вище згаданого «шедевра» Владіміра Бортко. За його «геніальним» задумом з цих каменюк мав кинутися у прірву цілий кінський табун. Колишній українець, який став вірним росіянином-путінцем, з усією російською жорстокістю хотів приректи на болісну смерть тварин виключно заради кількох секунд ефектних кадрів. Коників навіть встигли купити. Але суспільний резонанс, що піднявся в Україні, примусив російського режисера-запутінця відмовитися від цього задуму.
Сьогодні Козяча Церква — це не просто природна пам’ятка, а місце сили й історії. Тут камінь говорить мовою століть: про пастухів, утікачів, війни та час. Стоячи на верхівці хребта, розумієш — Поділля може бути різним. М’яке й родюче, а поруч — суворе, кам’янисте й величне.