Село Зіньків на Хмельниччині колись було не просто поважне містечко (перша згадка від 1494 р.), а своєрідна столиця Поділля. Тут знаходилася головна резиденція некоронованих королів цього краю магнатів Сенявських, – давнього руського (українського) але окатоличеного роду, розповідає краєзнавець Дмитро Полюхович.
Володінням цих «крулеків» (тобто корольків) міг позаздрити середньостатистичний монарх Західної Європи, особливо з міні-державок роздрібненної тоді Німеччини. Що являли собою ці «держави» добре видно по казці «Попелюшка», де принц у пошуках прекрасної незнайомки наказав приміряти кришталевий черевичок усім дівкам королівства.
Аби така дурниця прийшла в голову комусь із Сенявських, то примірка затягнулася б на роки. Варто нагадати, що магнатам належали такі поважні міста як Микулинці, Копиченці, Меджибіж, Стара Синява, Сатанів тощо. Не кажучи про чисельні села.
Зі спадщини магнатів в Зінькові залишилися лише жалюгідні рештки колись величного замку (хазяйновиті подоляни розібрали твердиню на каміння ще наприкінці ХІХ ст.) та костел Святої Трійці, під замковою горою. Храм сьогодні лише бліда тінь себе колишнього. За комуністів його від душі поруйнували з усією пролетарською люттю. Відбудувати ж у старому вигляді не було ні майстрів, ні коштів. Бюджету невеличкої римо-католицької громади далеко до можливостей фундатора храму Адама Миколая Сенявського – одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої.
Зіньків досить цікаве містечко, розповідати можна довго, але найбільше з його «родзинок» запала в душу його дерев’яна «Козацька» церква.
Храм Святого Архангела Михаїла постав ще 1769 року. Перекази пов’язують зведення Храму з козаками, що відображено в її народній назві — «Козацька Церква». За однією з версій, її нібито звели козаки, які колись осіли в Зінькові. За іншою – храм постав на місці братської могили козаків, які загинули в боях біля замку. Однак останні бойові дії біля Зінькова, де брали участь козаки, датуються щойно часами повстання Верлана (1734-1738 рр). Навряд чи церкву-пам’ятник побратими загиблих почали би зводити лише за три десятиліття по тому. По часу тут підходить Коліївщина (1768-1769 роки). Але хоч про які бої часів цього повстання біля Зінькова, та ще за участі козаків, історикам не відомо.
Насправді ж, це звичайна парафіяльна церква, зведена коштом громади. У XIX столітті до бабинця прибудовали невеликого закритого ґанку зі співмірним з усією спорудою верхом. Також, десь на межі XIX-ХХ століть куполи перекрили бляхою. Повторно, і знову ж бляхою, церкву вкрили десь в 1990-х роках.
За совітів пам’ятку, де спочатку облаштували зерносховище, вдалося врятувати зусиллями краєзнавців, істориків та небайдужих громадян, які, навіть, організували нічні чергування, аби комуністи не спалили храм. Попри охоронний статус церква стояла пусткою і лише з набуттям Незалежності її передали віруючим. В 2007 р. коштом державного бюджету була проведена масштабна реставрацію, під час якої бані позбулися бляхи та були вкриті автентичним ґонтом.
Хрести на Храмі виконані в давній українській традиції. Нагадаємо, що абсолютно чужі нашому народу “перекошені” п’ятераменні хрести були привнесені на наші терени російськими окупантами та Московською церквою, що прийшла до нас на їхніх кривавих багнетах…
Опинившись на церковному подвір’ї випадаєш з реальності. Тут немає жодних свідчень, що навкруги ХХІ століття. Навіть господарські приміщення стилізовані під давнину. Жодної тобі осоружної цементної тротуарної плитки. Лише гранітна бруківка. А біля самої церкви взагалі кам’яні плити, що лежать тут ще від XVIII століття. Під час реставрації їх лише очистили від пізніших нашарувань ґрунту.
Храм, до речі, оточує справжній ландшафтний парк з рідкісними деревами. Що теж дуже незвично. Тут не видно ні стовпів, ні дротів. Храм не електрифіковано. Це не лише збереження архаїки, але й безпека – чимало дерев’яних церков згоріли через коротке замкнення. Такі ж атмосферні церкви до того доводилося бачити лише в знаменитому скансені в Пирогово. Але то був музей, а тут – звичайний сільський Храм в глибинці…
