Селище Антоніни на Хмельниччині до більшовицького перевороту було меккою мисливців-аристократів. Про часи розкоші та економічного підйому тут нагадують вишукані вілли та вціліли пам’ятки палацово-паркової архітектури.
Власниками Антонін у різні часи були представники старовинних шляхетських родів – Острозькі, Заславські, Любомирські, Санґушки. Першим магнетичну красу цих місць відчув Ігнатій Мальчевський, одружений з Антоніною Санґушко. Почуття, яке поєднало двох людей, мотивувало молодого аристократа створити для коханої щось насправді унікальне. Так у 1760-х роках виник красивий декоративний парк, постала резиденція, а колишні «Холодки» перетворилося на милозвучне «Антоніни», розповідає науковець, краєзнавець Вікторія Церклевич.
Багатьом ця історія нагадає «Софіївку». В шляхетну добу влаштувати на честь коханої жінки розкішний парк вважалося вершиною возвеличення почуттів. Філософія парку – це ідея райського саду, Едему – найщасливішого місця на Землі, де живуть закохані. До слова, закладення й утримання парку вартувало у кілька разів більше, ніж будівництво власне палацу-резиденції. Втім, історія Ігнатія та Антоніни швидко завершилася, адже пані померла, а невтішний пан покинув райський куточок.
Войцех Коссак, Полювання par force у графа Юзефа Потоцького в Антонінах, 1903, фот. artinfo.pl
Період розквіту Антонін настав за Потоцьких – Альфреда Юзефа Потоцького і Марії з Санґушків, згодом – Юзефа Миколая та Хелени Августи з Радзивілів.
«Для молодих Потоцьких антонінський палац був головною резиденцією у волинських маєтностях. Величезний особистий вплив на Антоніни мала Марія. Потужна її індивідуальність ніде не маніфестувала виразніше, ніж в Антонінах. У Львові панувала вона в салонах і вищому товаристві, у Ланцуті над замком, в Антонінах – над усім!. На час, коли Антоніни перейшли у власність її сина, Юзефа Потоцького, це вже був взірцевий маєток з величним парком, що вражав різноманіттям видів рослин, садівництвом та – найбільшою гордістю – кінним заводом» – розповідає Тереса Багінська-Журавська, авторка історичного нарису про Антоніни.
Про розкіш антонінських маєтностей, нині втрачених, написано в численних працях. Їхній зовнішній вигляд вражає зі старих світлин. Та придивімося до непересічної особистості останнього власника Антонін – Юзефа Миколая Потоцького. Назвати графа Потоцького одним із «цукрових королів» епохи видається надто банальним; ще більш банальним виглядає судження з «совєцьким ароматом» про те, що «так багато мав грошей, що не знав, куди витрачати». Його онук, Марек Потоцький, так написав про дідуся:
«Молодший з братів Юзеф – несміливий, завжди послушний батькам, в молодих роках не мав нагоди активно діяти. Дістав від матері Антоніни – величезний простір землі з традиційною садибою-палацом. І тут – метамарфоза. Юзеф стає велетнем праці, як кількісно, так і якісно».
Юзеф Міколай Потоцький, Nowości Illustrowane, 1911, № 48, фот. Jagiellońska Biblioteka Cyfrowa
Слід зазначити, що термін «цукровий король» для Потоцького не виглядає перебільшенням.
Хоча історичну науку часто звинувачують у неконкретності, дослідники економічної історії наводять факти, що дозволяють читачеві сформувати уявлення про еквівалентність цін та вартостей того часу. Так, з праць Володимира Ковальчука дізнаємося, що роздрібна ціна цукру-піску сягала 35 копійок за кілограм, залежно від ґатунку та якості виробу. Для порівняння, 1 кг житнього борошна коштував 7 копійок, гречки – 11. Ціна кілограму домашнього сиру складала 15-22 копійок. Мозок вола коштував 34 коп., одна обпатрана курка – 45-85 коп. Яловичина розходилася «на ура» по ціні 17 коп. Тобто – цукор коштував удвічі дорожче, ніж коров’яче м’ясо.
Замінників цукру тоді ще не вигадали, природні аналоги були задорогі (за літр меду, наприклад, пасічники правили аж 7 рублів), тож зовсім не дивує, що солодкий сипучий продукт користувався стійким попитом. Отож, середньорічний виторг цукроварень у Шепетівці, селах Клубівці та Кременчуках … сягав кругленької суми – 2,3–2,5 мільйонів рублів.
Антоніни Потоцьких – це десятки тисяч гектарів землі з фільварками й зерносховищами, це також вирощування корів голандських порід, звіринець «Пілавін» для акліматизації різних видів тварин, взірцеве рибне господарство, садівництво та оранжереї, вирощування сільськогосподарських культур за найпрогресивнішими агротехнологіями. Органічною складовою маєтку залишалося конярство, розведення чистокровних арабських коней та англоарабів.
Емоційне сприйняття нечуваної розкоші антонінської маєтності передано у спогадах Валеріана Мейштовича:
«Він імпонував росіянам, водночас шокуючи їх зверхністю та вмінням похизуватися. Схиляючись перед царем, він дивився на російську аристократію з усією зверхністю польського магната… 60 тис. га чорнозему процвітали… корпус управителів, добре оплачувані робітники, а в його осерді – палац і величезна стайня… Казали, розкіш була надмірною… Можливо! Але яке чудове господарство і який виграш для краю!».
Архітектурний ансамбль Антонін, у канві якого – ще й два десятки прегарних віл – для тих-таки управителів, засвідчує і через століття: найбільшою цінністю у свідомості «цукрового короля» Потоцького були люди. Як зауважує Марек Потоцький, повторюючи Мейштовича, «кожним напрямом керували ретельно підібрані Юзефом люди, вивчені в аграрних академіях та університетах Європи. Добре оплачувані і заохочувані бонусами старанно збільшували якісний і фінансово-економічний результат праці». Нова лікарня, школа (польська чотирикласна гімназія), пошта і телеграф, храми – усе це засвідчує важливість для родини Потоцьких суспільного піклування.
Будинок управління цукроварнями, смт. Антоніни, фот. Лілія Рибачук
Непересічна особистість Юзефа Потоцького знайшла також вираз у його захопленнях: пристрасть до подорожей та пригод зумовила організацію ним упродовж 1890-1907 рр. декількох мисливських експедицій: в Індію та Цейлон, Сомалі, Судан та – вочевидь, для різноманіття – полювання на ведмедів у Вологодській губернії. З однієї з експедицій граф привіз левеня, що виросло на дорослого і лагідного «Левунця» та любило зустрічати гостей, викликаючи у необізнаних невимовний жах.
Коли в Антоніни зайшли більшовики, вони найперше взялися за коней, більшість з яких були винищені. Лева ж декілька днів не дозволяли годувати, а далі – дали подрібненої гуми з автомобільних покришок, від яких тварина сконала в страшних муках.
Про любов Юзефа Потоцького до автомобілів, свідчать оповіді Антонін, старовинні світлини, а ще – автомобільний гараж – одна із перших елегантних будівель, що зустрічає гостей селища.
Для працівників маєтностей Юзеф Потоцький вибудовує ціле містечко у стилі фахверк, що вже більше століття є візитівкою Антонін: автомобільний гараж з квартирами на другому поверсі (нині селищна рада), будівля «базару» з готелем (крамниця), будинок управління кременчуцького цукрового заводу «Антоніни» (школа мистецтв), будинки капельмейстера, працівника мисливської служби, вілли ветеринара і пасічника (приватні помешкання) і, над озером, розкішна вілла, призначена для управляючих і конюшого (у приватній власності, майбутній музей).
Будинок управителя маєтком, смт. Антоніни, фот. Лілія Рибачук
У спогадах Марека Потоцького є такі пронизливі рядки:
«Мій дід був одним з найважливіших представників своєї епохи. Він багато передбачив, був переконаним, що після невдалої революції 1905 року, гіршої вже не буде. І тут він помилився. Юзеф Потоцький помер від самогубства в замку Монтрезор у Франції… Перемогла його машина історії, якою стала більшовицька революція і її руйнуючі наслідки. З чарівного антонінського палацу залишився попіл. Катастрофічні події 1917-1918 років відібрали йому волю до життя».
На одній з капітелей розкішного паркану, оздоблених родинними гербами, є «порожній» медальйон. Він передбачався як місце для гербу дружини наступного власника маєтку.
Можливо, на ньому постане щасливий символ щасливого майбутнього Антонін – справжнього зосередження аристократизму і праці.