На Хмельниччині, поблизу селища Сатанів, розташований унікальний лісовий масив «Сатанівська дача». Це одна з найсхідніших у Європі природних популяцій бука, частина об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи».
Цей ліс двічі унікальний. Крім величезної кількості товстелезних велетнів-аксакалів, що мають вік 100–150 років, ця «бучина» є ще й найсхіднішою природною популяцією цього виду. Крім буків та престижного статусу, «Сатанівська дача» має ще дві приваби, розповідають Тexty.org.ua
В Україні не так вже й багато об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – більшість областей взагалі такими похвалитися не можуть. Хмельниччині у цьому плані поталанило – на її мапі маємо одразу чотири «юнесківські» точки, але це зовсім не пам’ятки Кам’янця-Подільського, як може видатися спершу. Три з них є найзвичайнісінькими геодезичними знаками. Четверта «юнесківська» точка на Хмельниччині з’явилася зовсім нещодавно, лише 2017 року. Йдеться про об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи».
Це велетенський транскордонний природний об’єкт, що складається з 78 лісових масивів, розташованих на території 12 країн: Австрії, Албанії, Бельгії, Болгарії, Іспанії, Італії, Німеччини, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії та, звісно, України.
Чому букові праліси надважливі, що їх охороняють аж на рівні ЮНЕСКО, докладно розписувати не будемо. Зауважимо лише, що вони є еталонами природного розвитку лісових екосистем Європи, а також домівкою для величезної кількості рідкісних видів рослин та тварин. Крім того, за сучасних умов праліси неможливо відтворити, адже це не просто скупчення висаджених дерев, а складна багаторівнева екологічна система, тому їх вкрай важливо зберегти для нащадків.
Попри те, що мати у себе об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО надзвичайно гонорово, включення до престижного міжнародного списку 212,01 га лісового масиву «Сатанівська дача» відбулося практично непоміченим широким загалом. Навіть у колишньому Городоцькому районі, на теренах якого міститься зазначений ліс, про цей факт знають переважно лічені одиниці спеціалістів-лісівників. Ліс має дві родзинки.
По-перше, це територія національного парку «Подільські Товтри», а сама ділянка розкинулася на схилах згаданого гірського кряжу.
По-друге, впритул до титулованої «бучини» маємо систему надзвичайно цікавих закинутих штолень та штреків, де колись добували вапняк.
«Юнесківська бучина» міститься на околиці села Іванківці, що за кілька кілометрів від селища Сатанів. Останнє, зауважимо, досить цікаве курортне містечко з численними туристичними принадами та пам’ятками історії, тож відвідини цих місць можна і варто поєднати.
Дорогою до «бучини» та штолень варто зробити коротку зупинку біля старого цвинтаря, що одразу біля виїзду до села (як їхати від Сатанова). На цьому некрополі можна побачити дуже багато архаїчних кам’яних хрестів з досить цікавим декором.
Найунікальніший зі знайдених тут автором надгробків датується ще кінцем XVIII століття. Епітафія сповіщає: «1799 год Августа 10 дня здѣ погрєбєнъ Р.Б. (раб Божий – авт.) войска донскаго полку казачєго Сулїна …….. Съ Мѣдвѣдицы Бєрєзовской…». Ім’я дончака, на жаль, сховане в землі.
Полк Суліна – найвірогідніше, полк під командуванням полковника Андрєя Суліна (1755–1820 рр.). Підрозділ відомий активною участю в ліквідації Запорізької Січі та жорстоким придушенням спротиву на землях Січі. Згадана в епітафії Медведиця – річка, що є притокою Дону, а Бєрєзовская – козацька станиця на її березі.
Наприкінці XVIII століття козачий полк Суліна базувався на заході Російської імперії. Чим тоді займалися «сулинці», відомо мало, але з великою ймовірністю можна припустити, що охороною кордону, зокрема й на Поділлі. Чи дончак загинув у якій прикордонній сутичці, чи помер власною смертю – невідомо. Але його надгробок, можливо, є найдавнішим свідченням прикордонного статусу Збруча.
Розбита лісова дорога колись була нівроку і вела до неодноразово згаданих штолень. Колись нею постійно сновигали вантажівки, вщерть завантажені блоками пиляного вапняку.
Історія іванковецьких катакомб, як власне й сам об’єкт, потребує докладного вивчення. Бо досі про них нічого достеменно невідомо. Зокрема, за найпоширенішою версією, видобуток тут почався 1950-х роках, а вже у 1960-х – через високу аварійність, що призвела до кількох смертельних випадків, – зупинили.
Утім, старожили пригадують: у середині 1970-х тут періодично видобували камінь для колгоспних потреб.
З часом початку розробки теж не все однозначно. Зокрема, за переказами, у штольнях колись переховувалися повстанці – у цій місцевості активно діяла УПА. Але в 1950-х роках рух опору вже ледь жеврів, а ховатися в штольнях, де активно працюють робітники, – ще та дурниця.
Якщо ж припустити, що невеличкі стихійні виробки тут існували ще від ХІХ століття, а великі промислові заклали лише після Другої світової війни – все стає на свої місця.
«Сатанівська дача» – унікальний буковий ліс та ідеальне місце для мандрівки Поділлям!