На високому пагорбі над Горинню в Ізяславі височіє монастир ордену бернардинів – архітектурна домінанта міста та його історичний символ. Колись зведений як фортифікаційна споруда, він став одним із ключових елементів оборони Заслава. Проте його історія насичена не лише релігійними та культурними подіями, а й драматичними перетвореннями, що охоплюють кілька століть, розповідає краєзнавець Дмитро Полюхович.
Релігійна толерантність та будівництво монастиря
Монастир був закладений у часи, коли в Речі Посполитій після Варшавської конфедерації 1573 року настала епоха релігійної терпимості. Це відображається навіть у долях його засновників: дідич Заслава князь Януш Заславський був кальвіністом, його дружина Олександра Санґушківна сповідувала антитринітаризм, а їхній син Олександр, який завершив будівництво, був римо-католиком, хоча й мав серйозні конфлікти з бернардинами.
Цікаво, що під будівництво монастиря було передано колишню православну каплицю разом з іконою Заславської Божої Матері, яка вважалася родовою святинею князів Заславських. Існує припущення, що католицький монастир поставав на місці занепалого православного монастиря Пресвятої Трійці.
Архітектурний комплекс будували в стилі маньєризму, який вважається перехідним між Ренесансом і Бароко. За однією з версій, його проєктував архітектор Якуб Мадлайн, родом з італо-швейцарського регіону Ґраубюнден. Завершили будівництво в 1630 році.
Руйнування, відбудова і нові випробування
Під час Національно-визвольної війни 1648–1657 років монастир зазнав значних руйнувань, а його головну святиню – ікону Заславської Божої Матері – заздалегідь перевезли до монастиря бернардинів у Ряшеві (нині Польща).
Комплекс майже 80 років стояв у руїнах, аж поки в 1726 році його відбудову не розпочав дідич міста Павло Карл Санґушко. Роботи тривали понад пів століття і завершилися лише 1780 року.
Проте нові випробування чекали на монастир у ХХ столітті.
Від святині до в’язниці: радянський та нацистський періоди
У 1920-х роках радянська влада перетворила монастир на місце примусової праці. Тут розмістили Шепетівський БУПР (будинок примусових робіт) та Особливий відділ ЧК-ГПУ. У роки Другої світової війни будівлі використовували гестапо як в’язницю.
Після війни комплекс став місцем утримання дітей “ворогів народу” – у ньому діяла трудова колонія, де перебувало близько 200 неповнолітніх.
У 1960 році монастир остаточно втратив свою духовну роль, перетворившись на виправну колонію МХ 324/58 – одну з найсуворіших кримінальних в’язниць СРСР. Тут утримували політичних в’язнів, а після скасування смертної кари в Україні було створено сектор для довічно засуджених.
Сьогодення: «Монастир» як тюрма суворого режиму
Сьогодні в стінах колишнього монастиря діє Замкова виправна колонія №58, відома в кримінальному світі під назвами «Монастир» та «Білий лебідь». Тут утримуються понад 100 засуджених до довічного ув’язнення