У січні, перший день якого розпочинається з дня народження Провідника Степана Бандери, з чим ми і вітаємо наших шанованих читачів, у Чернівецькому видавництві «Букрек» виходить у світ чергова книжка хмельницького письменника Петра Вороб’я – «Останній бандерівець». Це вибухова історія про зламані долі відважних людей, що виборювали нашу Незалежність, про непокаране зло і про те, чи здатні ми пам’ятати і шанувати тих, кому завдячуємо своєю незалежністю. Про історію написання роману, її героїв – і не тільки, наша розмова з автором.
– Петре Петровичу, «Останній бандерівець» – це ваш п»ятий за ліком роман. Першою була трилогія «Заграва»?
– Відкрию таємницю – «Заграва» не задумувалась, як трилогія. Під час Помаранчевої революції доля звела мене на Майдані Незалежності з Володимиром Яворівським, тодішнім Головою Спілки письменників України. Я обмовився, що написав роман. Володимир Олександрович попросив почитати рукопис. У результаті, він запропонував мені – на той момент навіть не члену Спілки, написати передмову до книги. Я погодився. На початку 2005 року книжка вийшла з його передмовою і суперобкладинкою, у виконанні художника Сергія Пояркова.
Видання ще не було зброшуроване, як Володимир Олександрович зателефонував мені і попросив передати гранки майбутньої книжки. Як з’ясувалося, про «Заграву» він розповів Вікторові Ющенку і той виявив бажання прочитати роман.
– Ви хочете сказати, що Президент Ющенко – був у числі перших читачів роману?
– Якщо не рахувати редакторів із коректорами – так.
– І які ж були його враження?
– Як кажуть, за що купив – за те й продаю. Передам словами світлої пам’яті Яворівського: «Володю, – ніби – то сказав йому Віктор Андрійович, – така книга повинна бути в кожній українській хаті!».
За обопільною порадою Ющенка і Яворівського – я не обмежився одним романом. У результаті народилося трикнижжя – «Заграва», «Відблиск», «Сяйво» – про життя трьох поколінь української родини Орленків. За столітню тривалість трилогії, а кожен том у часі охоплює -33 роки, мої герої «мігрують» по всій Україні, опиняються всюди, де відбуваються значимі події української історії, перетинаються з історичними постатями, які сьогодні – у всіх на вустах.
– Наступний ваш роман називається – «Гонитва». Що зашифровано в цій назві?
– Сенс життя молодого вояка УПА Петра Олійника, який тричі(!) втікав із сталінських таборів. Останній раз – із страхітливого «Дубровлагу», в якому – опісля, сиділо багато українських дисидентів. Зокрема – Чорновіл, Лук’яненко, Стус. Василь Стус навіть прозвав мого героя «новітнім Кармелюком».
За нестримне прагнення до волі тогочасний міністр МГБ Семичасний оголосив Олійника своїм особистим ворогом. І коли Петра втретє впіймали, саме «залізний Шурик», як прозивали Семичасного, наполіг, щоб Президія Верховної Ради СРСР, особисто Брежнєв, дозволили розстріляти втікача, позаяк у Радянському Союзі на той момент була скасована смертна кара.
– «Важко» пишете свої романи?
– Якщо ви про муки творчості, то вони – солодкі. Інколи, справжні муки настають після …виходу роману!
Ту ж «Гонитву» взяти. Якось, будучи удома – на Поліссі, заїхав на малу батьківщину мого героя – місто Березне. Розповідаю голові районної ради про «Індуса» з надією, що хоч кілька книг для шкільних чи публічних бібліотек замовить «батько району». Щоб земляки довідалися про «новітнього Кармелюка», якого стратили за особистим наказом «дорогого» Леоніда Ілліча.
Де там!
Чи інший випадок узяти – в Острозі, на тій-же Рівненщині. У першому розділі «Гонитви» йдеться про унікальну подію – загибель ( за місяць до бою під Крутами!) на станції Кривин острозького гімназійного легіону ім. Богуна. Там – у бою з більшовиками, що поверталися військовим ешелоном з фронту і роззброювати який послали острозьких спудеїв, пролили свою кров юні богунівці.
Я сподівався, що моя книга покладе початок ушануванню полеглих молодих героїв. Для чого й зустрівся з можновладцями Острога. Результат? Той самий, що і в Березному. А шкода, що так недбало ставляться на місцях до нашої слави і звитяги.
– А що послужило поштовхом до написання «Останнього бандерівця»?
– Таких тригерів, як тепер кажуть – два. Найперше – доля Івана Гончарука, двічі засудженого за один і той же злочин – службу в УПА. Але коли у 1946-му розстріл йому замінили 25-ма роками тюрми, то у 1989-му совіти таки «нагодували» Івана свинцевою «кашею».
Досліджуючи історію «Джанка», я довідався про долю родини Павлюків із села Зеленче, що на Хмельниччині. Ця історія – просто «вбила» мене! Я не міг, образно кажучи, їсти, спати, дихати. Уявіть: сім’я зв’язкових ОУН – дві сестри, яких вислідили чекісти, не будучи впевненими, що витримають тортури НКВД – отруїлися. При цьому, стративши рідну доньку й племінницю Катю, яку енкаведисти погрожували віддати в дитбудинок, де з неї мали виховаюти патріотку СРСР, яка плюватиме на все, що дороге її батькам.
Одна із сестер написала два «листи у ВІЧНІСТЬ» – передсмертне послання до нащадків, яке збереглося в архівах КДБ. Ось ця записка селян, які переховували керівника Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН „Скоба” в селі Зеленча Дунаєвецького району Хмельницької області, про тортури в МДБ та про небажання співпрацювати з чекістами і видавати підпільників ОУН.
4 листопада 1951 р. вони вчинили самогубство, до кінця присвятивши себе ідеї боротьби за створення Самостійної України.
Загинули: Андрій Павлюк, який переховував в своїй хаті „Скоба”, його дружина Антоніна, сестра його дружини Єфросинія Машлак та донька Катерина.
Українці !
Несудіть мене що я стратила своє життя. Я не хотіла іти на енкавідіські тортури якими вже мучили мою сестру і швагра племінницю 2-го листопада в 7 год вечора і мучили цілу добу. Ми вмераєм і гордимося своє смертю. Героям слава!
Ми вмремо і гордимося своєю смертю.
вимагали від них щоб вони зрадили батьківщині і видали провідників
Но в нас присяга
Яку ми додержали до кінця свого життя
Героям слава!