Мова йде про абсолютно невідомий широкому загалу скельно-печерний сакральний комплекс у Товтрах, про який знають лише місцеві та вузьке коло науковців, розповідає краєзнавець Дмитро Полюхович.
Товтри (або ж Медобори) — це гірський кряж, що тягнеться на добрих дві сотні кілометрів. Починаються вони біля селища Підкамінь на Львівщині, далі проходять Тернопільщиною в напрямку Скалата, потім через Сатанів та Чемерівці, і біля Кам’янця-Подільського виходять до Дністра.
Товтрський гірський кряж продовжується і за цією поважною річкою, але тут уже йдуть Прут-Дністровські Товтри. Надзбручанська частина Товтр знаменита як останній острівець язичництва, що проіснував чи не до середини ХІІІ століття (існують версії, що навіть до початку XIV cтоліття). Тут і досі збереглися вали священних городищ, і саме звідси походить знаменитий Збручанський ідол чотириликого Світовида.
Святе місце пустим не буває, тому пізніше тут оселилися вже християнські відлюдники, як це сталося, наприклад, із печерним святилищем біля городища Звенигород, що неподалік села Кринцилів. Всі вони досить відомі й популярні серед туристів.
Зазвичай комплекс святилищ надзбручанської «Республіки волхвів» пов’язують із вузькою смужкою, що тягнеться на півтора десятки кілометрів уздовж цієї знаменитої річки. Це священі городища Звенигород, Ґовда та Богіт (на останньому, як вважається, колись і стояв знаменитий Світовид) на правому березі Збруча та Іванковецьке городище — на лівому. Є багато підстав вважати, що до сакрального ядра колишньої язичницької вольниці входила й частина кряжу, що тягнеться від села Закупне Чемеровецького району Хмельницької області і принаймні до села Демківці (це десь близько 4—5 км).
Центром тут, найшвидше, було городище на горі Замчище, що біля Закупного. Але сьогодні про це можна лише робити припущення — майже вся ця гора, разом із городищем, знищена кар’єром. Проте на сакральність цих місць яскраво вказує назва сусідньої із Замчищем гори Баба.
Таку назву вона отримала завдяки ідолу-«бабі», що колись стояв на її верхівці. Останній, однак, десь дівся перед Другою світовою війною. Проте там знайшли абсолютно невідомий історикам дольмен, тобто, древню погребальну або культову споруду, — об’єкт для України досить рідкісний. Місцеві пацани використовують його як халабуду.
Дольмен на горі Баба. Якщо придивитися до каменя в центрі фото, можна побачити, що це рукотворна споруда — він стоїть на інших каменях
Ще один дольмен можна побачити на сусідній із Бабою горі Високі Камені. Він цікавий тим, що в день зимового сонцестояння сонце сідає просто посеред утвореного брилою проходу.
У день зимового сонцестояння сонце сідає за «воротами» між світом живих і мертвих. Візуально це виглядає, як під аркою цього дольмену.
Нагадаємо, що дольмени зводился на часовому проміжку від мідно-кам’яної до доби ранньої бронзи. Найбільш знаменитим серед дольменів є славетний Стоунхендж.
Високі камені. Стрілками показано місцезнаходження дольмена та печери, про яку мова піде далі
Правда, Високі Камені приваблюють туристів не стільки дольменом, скільки неймовірною мальовничістю.
Про сакралізацію цих гір свідчить і місцевий феномен шанування «слідочків» — слідів Божої Матері, які вона тут буцімто залишила, мандруючи до Почаєва. Зокрема, «слідочок» є біля села Іванківці та на Гусиковій горі біля Сатанова. На 2-кілометровому відрізку між селами Закупне та Івахнівці таких «слідочків» аж три! Звісно, знайти слідочкоподібне вивітрювання на товтрських скелях — не проблема, але факт показовий тим, що сакралізація цих гір пройшла крізь тисячоліття та збереглася й досі.
Як поталанило з’ясувати, найцікавіше розташоване трохи далі, за якісь пару кілометрів.
Десь за 3 км на схід від Високих Каменів, на самому краєчку Івахновецького лісу ховається чималий скельний гребінь (49°04’28.9″N 26°23’39.9″E), що увінчує безіменну товтрину. Ховається нівроку так, бо навіть запеклі туристи, які досить часто навідуються до розташованої навпроти Демковецької Селі, її не помічають, хоча підходять чи не упритул. А дарма! Адже це чи не одне з найцікавіших, наймальовничіших та найтаємничіших місць в усіх Товтрах! При цьому, що дуже дивно, навіть всезнаючий Інтернет тут зніяковіло «розводить руками».
Усього за якусь сотню метрів углиб лісу від цієї зупинки ховається дуже цікава туристична родзинка, про яку ніхто не знає.
Самі по собі «заховані скелі» досить звичайні: вкритих мохом та затягнутим плющем вапнякових гребенів у заліснених Товтрах — хоч греблю гати. Унікальність цього місця в тому, що тут розміщений дуже цікавий сакральний комплекс, що складається з напіврукотворної печери та дуже своєрідної скельної каплички.
Єдину в Інтернеті згадку про цю печеру знаходимо лише в праці Юхима Сіцінського «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии. Каменецкий уезд» (Кам’янець-Подільський, 1895). Процитуємо все, що про неї сказано: «В Демковецькому лісі (наразі його офіційна назва «Івахнівецький ліс» — Авт.) розташована велика печера, яка, за переказами селян, слугувала місцем сховку місцевих жителів при набігах татар».
Насправді ця печера не така вже й велика — десь 4,5 метри завдовжки та близько 2 метрів у найширшій частині. Але як криївка — дійсно дуже непогана. Вона розміщена на самій верхівці чималої скелі, й просто так дістатися до входу проблематично. Невеличкий татарський загін навряд чи став би ризикувати, зважаючи на небезпеку підставитися під влучні постріли.
У 2002 році печеру та скелі обстежили археологи Павло Нечитайло та Володимир Галкін. Науковці зробили їхні обміри та опис. Розкопок, однак, не проводилося. Враховуючи, що підйомного матеріалу тоді не знайшли (у лісових масивах це проблематично), якось впевнено датувати об’єкт вони не змогли. Свідчень сакрального призначення печери (графіті, зображень хрестів тощо) з цілком об’єктивних причин теж не виявили.
Графіті вдалося знайти випадково — лише завдяки зробленій зі спалахом світлині всієї печери (спалах досить доречно бив під гострим кутом). При виведенні збільшеного зображення на монітор на західній стіні вдалося виявити сліди графіті та ще якогось, обведеного рамочкою, чи то напису, чи то зображення. На жаль, написи вкрито товстою шкіркою вапнякового напливу, і без розчистки розшифрувати їх не вийде. Поки впевнено можна говорити лише, що тут використана церковнослов’янська мова.
Ця знахідка яскраво підтверджує, що печера була не простою, а мала сакральне призначення. До того ж, чимала вапнякова шкірка поверх написів засвідчує їхній поважний вік. Найшвидше, графіті залишив якийсь чернець-відлюдник, який оселився тут десь у XVI—XVII століттях (можливо, навіть у XV столітті), коли на Галичині та Поділлі поширилася духовна практика анахоретства (відлюдництва). Причому в більшості випадків, як це бачимо зокрема біля Звенигорода, відлюдники для проживання обирали місця давніх язичницьких святилищ.
Конкретніше тут можна буде говорити лише після проведення археологічних досліджень та розчистки графіті.
