Хоча «курортні Рудківці» офіційно вважаються частиною однойменного села, насправді це околиця зниклого містечка Калюс, затопленого водосховищем внаслідок будівництва Дністровської ГЕС, пише журналіст та краєзнавець Дмитро Полюхович.
Калюс – досить давнє поселення, що разом з Бакотою й Ушицею згадане в Галицько-Волинському літописі як місто придністровського Пониззя — крайній південно-східний укріплений центр Галицько-Волинської Русі. За княжих часів місто було другим за величиною в Середньому Подністров’ї та відігравало значну роль у дністровській торгівлі. На початку XX століття Калюс був волосним містечком, у якому жили 5248 людей.
На відміну від розкручених «курортних» Рудківців, автентичні Рудківці цілком заслуговують на звання «Туристична Terra incognita». Попри те, що їхня південно-східна околиця є одним з наймальовничіших куточків Поділля, чужі тут практично не ходять. Можливо, й на краще. Принаймні територію тут ще не встигли загидити сміттям, а хто сюди дістанеться – може насолодитися практично незайманою природою і відсутністю галасливих натовпів.
Не просто село
На перший погляд, Рудківці — найзвичайнісіньке село, де немає хоч якихось визначних пам’яток історії штибу романтичних замкових руїн, величних храмів чи пишних палаців. Але так здається лише спершу. Значну частину території села та його околиць займає велетенське городище, що належить до пізнього етапу розвитку чорноліської культури (IX–VII ст. до н. е.).
У червні 2016 року експедиція на чолі з відомим подільським археологом Анатолієм Гуцалом провадила тут археологічні дослідження.
Це були не перші дослідження пам’ятки. Городище активно досліджувалось з 1972 по 1980 рр. науковцями та студентами Кам’янець-Подільського педагогічного інституту під керівництвом доктора історичних наук Іони Винокура.
Як розповів Анатолій Гуцал, у Рудківцях маємо одне з найбільших за площею городищ не лише Наддністрянщини, а й України. Його загальна площа сягає 116 га і складається з двох частин – «цитаделі» площею 43 га та «передмістя» (73 га).
Місце для городища колись обрали невипадково. З трьох боків воно захищене чималими природними перепонами – майже прямовисними схилами Дністра і його допливу Матірки (зараз затоплена Дністровським водосховищем), а також Попівським рівчаком. Урвища, зауважимо, ще ті – місцями без альпіністського спорядження й не пройти.
Попри велетенські розміри, житлова частина городища займала лише незначну його частину – терасу над місцем злиття Матірки та Дністра. Виявилося, що керамічний комплекс поселення поєднує в собі елементи як протослов’янської «чорноліської» культури, так і ознаки, характерні для фракійських племен.
У «передмісті» (а це 70 га, нагадаємо) за всі роки досліджень археологи не виявили жодних слідів житла та господарських споруд. Попри те, його територія була обнесена чималим валом. На думку істориків, місцеві мешканці тримали тут найбільший своє багатство – худобу.
2016 року археологи досліджували один із валів Рудківського городища. Виявилося, що колись його вкривав кам’яний панцир – на городищах таке трапляється вкрай нечасто. Знайшли також сліди від дерев’яних стовпів частоколу, що стояв на ньому.
Головним же відкриттям експедиції стало розширення загальної площі городища. До цього вважалося, що його територія займає лише 38 га.
Під час розкопок археологи також знайшли свідчення загибелі давнього поселення. В більшості розкопів виявили шар з горілим деревним вугіллям і специфічну «палену» землю (вона має колір цегли), що утворюється на місці пожежі. Городище загинуло в середині VII ст. до н. е. внаслідок нападу скіфів. Що це були саме вони, свідчать знахідки специфічних бронзових наконечників стріл ранньоскіфського періоду, які є своєрідною візитівкою цього кочового народу. Це була чи не перша хвиля просування скіфів на терени сучасного Поділля.
У комплекс городища входить також два високі курганні насипи, які місцеві називають «щовбами». На думку Анатолія Гуцала, «Верхній щовб» у давнину використовували як спостережний пункт. З його вершини відкривається дивовижний огляд на околиці. Як вважає історик, кургани могли використовувати також із сакральною метою – є припущення, що на їхніх верхівках стояли зображення богів чи жертовники (нині тут встановлено хрест). Не виключено, що кургани насипали на могилах вождів чи поважних жерців. Але стовідсотково щось стверджувати можна, лише розкопавши «щовби».
З боку Матірки, трішки нижче валів, маємо ще одну цікаву «родзинку», що навряд чи кого залишить байдужим. Тут примостилася криниця. Банальна на загал – бетонне кільце, дашок, пом’яте відро… Зате поруч бачимо одразу два кам’яні жолоби для напування худоби. Їм цілком пасує визначення«унікальні».
Самі собою такі артефакти не є великою рідкістю (але й трапляються нечасто). Схожі можна побачити біля знаменитого печерного монастиря в сусідній Бакоті. Але рудківські «корита» виглядають набагато масивніше та архаїчніше інших. Якщо решта явно належить до ХІХ, початку XX століть, то ці, можливо, значно давніші. Крім того, зазвичай такі прикриничні/приджерельні жолоби одиничні, а тут маємо одразу пару, що є досить унікальним випадком.
Цікавий факт. Від криниці можна одним поглядом окинути одразу три області. Все що поруч – Хмельниччина, за Матіркою – Вінниччина, а за Дністром – Буковина.
Інша родзинка Рудківців – специфічні кам’яні стовпчики, на яких підвішуються брами та хвіртки. Втім, цей «девайс» характерний для усієї південної частини Поділля. Крім тривіальної функції (тримати брами/хвіртки), вони несуть ще й сакральну, виконуючи роль своєрідних оберегів та стражів обійстя. Традиція сягає давніх дохристиянських часів, про що свідчить їх «ідолоподібність».
Ще одна родзинка Рудківців ховається на південно-західній околиці села. Аби її знайти, доведеться попитати місцевих.
Колись тут був невеличкий грот, що містився в підніжжі мальовничої скелі, посеред якого струменіло джерело з дуже смачною водою. Вважається, що на початку XX століття грот своїм коштом перетворив на капличку й освятив її місцевий селянин Микола Михайлюк. Він же, мовляв, встановив два майже ідентичних кам’яних хрести обабіч підскельного джерела.
Автор тут має певні сумніви. Вочевидь, пан Михалюк лише впорядкував чи перебудував старішу капличку – встановлені тут хрести характерні для початку ХІХ століття, а не для початку XX-го.
Місце було надзвичайно красиве та фактурне.
На жаль, у 2012 році капличку-грот повністю «покращили». Замість унікального об’єкта, місцеві православні втулили стандартну споруду під характерним для московської церковної архітектури шатром та з московською ж блискучою «цибулиною». Однак капличку все одно варто відвідати, як і скуштувати тамтешньої води.