З початку «гарячої фази» Російсько-Української війни політичне життя Хмельницького, фактично, завмерло. Невизначеність повоєнних пануючих настроїв в суспільстві, непрогнозованість часу найближчих перегонів, відсутність масових заходів та відмова від ідеологічної полеміки денонсують будь-яку внутрішньопартійну боротьбу, і ось на тобі! Регіональний політичний «важковаговик» Іван Гончар самостійно залишає крісло очільника Хмельницького міського осередку партії «Сила і Честь».
Оскільки, зрозумілих причин такого кроку не відомо, ми попросили політика і мецената Івана Гончара розповісти чому так сталося.
– Скажіть, чим продиктовано такий «доленосний крок»? Чи «пішли» Ви, доки не «пішли» Вас?
– Вихід з партії «СіЧ» – був складним, але вимушеним, кроком. Попри те, що національно-свідомі лідери громадської думки відмовились від іміджевих заходів, політизованість суспільства не зникла. Більшість моїх партнерів-волонтерів (недержавного сектору гуманітарної допомоги ЗСУ) працюють виключно на позапартійній основні. Вони принципово не бажають перетворювати власну благочинність на виборчі бонуси для будь-кого і категорично відмовляються від «PRу на крові». Звинувачення в тому, що ними рухає щось інше, крім любові до України для них – нестерпні і що все це працює заради певних майбутніх преференцій – несправедливі! «Професіоналізм – це здатність людини найбільш ефективно використовувати власний інтелект, досвід та ресурси для виконання суспільного запиту» – казав колись Ігор Смєшко. Нині, війна закликає мене втілювати цю тезу за межами партії.
– Тобто, мова про «боротьбу за владу» в середині партії не йдеться?
– Абсолютно. Я дуже дякую Ігорю Смєшко, та його команді фахівців, за співпрацю, позитивний досвід, за високий професійний запит до себе та інших. Не думаю, що пішовши з «СіЧ», залишив по собі «дурну славу». Хмельницька міська організація «не пасла задніх», була присутня на вулицях міста, в місцевих ЗМІ та на зовнішніх носіях, друкувала власне видання. Позиція партії, в межах моїх повноважень, була донесена до кожного бажаючого і була гідно презентована громаді. Як політик і як регіональний партійний функціонер я мав чудовий діалог і з «столицею» і з місцевим активом. Не мав жодних нарікань на свою діяльність та мав непогані перспективи для подальшого росту. Наші, з Ігорем Петровичем, погляди на Українську Державність цілком збігались і не могли стати предметом для розбіжностей. З іншого боку, крісло голови Хмельницького міського осередку будь-якої партії – не самий «ласий майданчик» для стрімкої політичної кар’єри. Для людини без досвіду, ресурсів та сталої суспільної підтримки – це доволі пересічна «злітна смуга», тому «боротьбу за посаду» – теж можете виключити. Єдиний мотив виходу – необхідність засвідчити свою особисту повну відмову від будь-яких претензій та преференцій за свою нинішню діяльність. Я, як і мої колеги-волонтери, лише хочу повністю виключити підозри, щодо очікування мною набуття від волонтерства будь-якої корисної, політично-конвертованої, репутації.
– Невже обсяги допомоги настільки великі, що перебільшують Ваші вкладення в індивідуальний політичний успіх? Навіщо втрачати доволі значні вливання в імідж територіального партійного осередку? Невже не можна «всидіти на двох стільцях»?
– Скільки, чого і куди пішло – говорити не маю права і не буду! Бувало відправляли три машини в тиждень, бувало і п’ять на день. «Гостинці з Хмельницького» потрапляли і до, майже окупованого Маріуполя, і до палаючої Миколаївщини, і до потерпаючих від ворожих бомбардувань Запоріжжя, Криворіжжя, Дніпрянщини! Будучи причетним до надання понад тисячі тон харчової допомоги ЗСУ мені неодноразово доводилось потрапляти в ситуації, коли моя партійна належність ставила під сумнів прозорість моїх намірів. Попри те, що всі ми спільно робимо одну справу – боронимо Незалежність і Суверенітет України та наближаємо Перемогу над агресором, мій партійний ангажемент, інколи, викликав недовіру і підозру в політичній доцільності моєї допомоги. Це не дозволяло нам максимально ефективно використовувати наш сукупний ресурсний потенціал. Виникали певні проблеми з відкритістю при вирішенні окремих питань комплексної взаємодії і з іншими учасниками волонтерського руху. За таких обставин було необхідно обрати відмову від гарантованого політичного майбуття. Політика – не головне! Головне – Перемога! Без Перемоги – у Нації не буде майбутнього!
– Чи означає це остаточний розрив з політичною діяльністю і чи не вважатиметься такий вчинок – зрадою?
– Якби я залишив партію напередодні перегонів, можливо, б думка про зраду мала б право на життя. Проте, найближчі перегони можливі лише після нашої Перемоги, і всі політичні гравці (крім партії Президента), вийдуть на «старт», фактично, з «нуля». Обсяг роботи для партосередку, пов’язаний з волевиявленням, незалежно від очільника – ніяк не зменшиться. Принаймні, колишні однопартійці не вважають мій вихід з партії – зрадою. Політика, це справа, до якої, за необхідності, можна повернутись будь-якої миті, однак, до закінчення війни, питання про пошук певної політсили перед мною не стоятиме. Після нашої Перемоги, в Україні знову запрацюють суспільні інституції: зникне інформаційна гігієна, з’явиться громадська полеміка, щодо подальшого розвитку Країни, сформуються новітні суспільні пріоритети і авторитети, а збережені демократичні цінності швидко реанімують політичну систему. Україна більше ніколи не повернеться до однопартійної системи та тоталітаризму! Перемога демократії сьогодні – це запорука вільного суспільства в майбутньому! Тому, перш за все, працюємо на Перемогу, а все інше – потім! Але, якщо сплюндрованій війною Україні знадобляться мої соціальні, управлінські чи гуманітарні навички – не буду вагатись і буду там, де необхідно Країні!
– А Вам не страшно залишатись на самоті: без підтримки партії, без дружнього політичного та експертного середовища, без інформаційного обміну зі «столицею»?
– По-перше: моя інформованість лише частково залежала від «СіЧ»і, і я її не втратив, адже прощаюсь з партійцями прозоро і за спільним узгодженням. Впевнений, що приязні стосунки від мого виходу не постраждали. По-друге, мені не потрібна думка будь-яких експертів, щоб розуміти своє місце в цій війні. Власне, досвід і розуміння ситуації – кращі радники, ніж людина «зі сторони». По-третє: я не залишусь на самоті, навіть якщо б і захотів. Крім: моєї улюбленої сім’ї, кількох десятків кумів та хресників, чималого трудового колективу, широкого кола друзів і партнерів є ще мільйони однодумців – і в Україні і за її межами.
– Про мільйони яких однодумців йдеться?
– З самого початку війни (2014) ідея позаполітичного єднання нації стала лише ледь вимальовуватись, але вже тоді почала набувати палких та неупереджених прихильників. Військові дії (з 24 лютого) внесли відчутні корективи в систему цінностей кожного українця і суттєво прискорили процес панування такої громадянської позиції в широких верствах населення. За доволі стислий період гарячої фази Російсько-Української війни остаточно сформувалась новітня етика, повністю відірвана від політичного конфлікту окремих персоналій та «втікачів-байкарів», які з закордонного затишку, розповідають нам «як жити». Ідея, побудована на верховенстві Національної Державності та Народної Демократії, розшарувала українців: на тих – хто поїхав, і тих – хто залишився; хто – прийняв мову, а хто – ні; хто – підкорився, а хто – не здався; на тих – хто заробляє на війні і тих – хто на війні тільки жертвує. Ті, хто зробили свій вибір на користь Народу і Незалежності України, без умовностей, користі і вагань – і є ті самі мільйони однодумців.
– Ви вірите, що це може бути дієво і потрібно?
– Рух такого штибу – це природня реакція суспільства на недовіру до взаємодії існуючого політикуму. Українці – дуже різні, і, відповідно, патріотизм – настільки ж строкатий та варіабельний. Любов до України-Країни і любов до України-Держави – явища, принципово, різні, але прихильники обох світоглядів категорично не бажають жити «під москалем». На рівні таких макро-ідей політична прибічність до будь-яких персоналій завжди буде фактором розмежування, а для Перемоги – необхідна Єдність!
Ворог нас об’єднав в потужну стихію спротиву – в більшу і могутнішу ніж будь-яка окремо взята політична сила чи харизма! Ми повинні зруйнувати все, що нас роз’єднує. Ми не повинні дозволити, аби між-особистісні розборки політиків могли впливати на нашу національну єдність і шкодили б національній безпеці. Ми повинні захистити талановитих військових від політичного впливу і не дозволити їм стати нікчемними маріонетками в руках олігархів! Тримати ряди – це не просто заклик зберігати єдність, це постійне і систематичне гуртування людей навколо тез і ідей, які сполучають більшість українців. Щоб наші лави були сильними та незламними необхідно спільне ставити вище ніж особисте. Спільне у нас – Перемога, а все інше мусить зачекати до кращих часів. Тому – працюємо далі. З нами – Бог, за нами – Перемога! Слава героїчному Народу України!