Жителька невеликого села Голики Славутської громади на Хмельниччині Світлана Погорільчук, за три місяці вона похоронила двох своїх синів-героїв Віталія і Сашу.
Обох люди зустрічали на колінах, пекли короваї. Тільки одного відспівував московський батюшка у церкві, а другого – українські на подвір’ї. І дзвони по ньому не дзвонили, пише Вісник.
Брати Погорільчуки були нерозлучні з дитинства. Між ними три роки різниці. Один за одного завжди горою стояли. А коли чотири роки тому помер їхній тато, стали підтримкою і опорою мамі.
Старший, Саша, підписав у 2019-му контракт з 80-ю Львівською десантною бригадою. Він закінчив медучилище, тож і у війську працював за профілем – медиком. У своїй професії став найкращим. Олександр Погорільчук – срібний призер у конкурсі на кращого фахівця з тактичної медицини Збройних сил України-2021.
Молодший, Віталій, пішов вчитися на механіка з ремонту двигунів та автомобілів. Та уже у 20 літ слідом за братом підписав контракт з десантною бригадою. Вони служили в одній роті. Правда, Віталій був снайпером, а Саша – медиком. Разом виконували бойові завдання на Донбасі, зустріли війну на Херсонщині.
Віталій загинув у перші ж дні: у ніч з 25 на 26 лютого вивозив поранених побратимів з поля бою неподалік Шилової Балки. Проте снаряд з ворожого літака поцілив у їхнє БТР, і хлопець отримав смертельні поранення. Він так і залишився лежати на полі бою, бо місцевість була окупована. Можна тільки уявити, що відчував Саша і які слова говорив мамі, коли повідомляв про смерть брата! Тоді він пообіцяв привезти його додому. І дотримав слова. 16 квітня труна з тілом Віталія ночувала у рідній сільській хатині.
Після похорону Саша знову пішов на війну. Хоч мама молила не робити цього, бо вже втратила одного сина! Саша ж відповів, що він там потрібен – має рятувати хлопців і відомстити за брата. Обняв маму і наречену, обіцяв повернутися. І зробив це через три місяці після похорону брата. Тільки вернувся у труні, накритій блакитно-жовтим знаменом на плечах у побратимів. На чорну від горя маму не можна було дивитися. Росія забрала у неї все, чим вона жила. Її мрії тепер поховані у двох могилах на кладовищі у Голиках.
За декілька днів після похорону Олександра Погорільчука жителі Голиків зібрали збори.
Про це написала вчителька-пенсіонерка Тамара Кононюк: «Якщо Віталія ховав отець Іван, представник московського патріархату, то Сашу відспівати мама запросила українських священників. Церква не була відкрита, дзвони не провели в останній путь Героя. Це супроводжувалося і брехнею, і прокльонами від сім’ї отця Івана в бік нещасної матері. І село зірвалося. Скликали збори, на яких одноголосно проголосували за перехід Голицької церкви до ПЦУ».
Староста села Василь Конченко у телефонній розмові сказав, що наразі церква опечатана, там ніхто не править службу. Скільки це триватиме – невідомо, адже поки юридично оформляють документи.
«Я хочу запитати «глибоковіруючих» українців: якому Богу ви молитесь? Чи українська церква поміняла Ісуса Христа на Магомеда? Чи відреклася від святої Діви Марії? Єдине, що ми, прихильники української церкви, хочемо – поміняти російську і старослов’янську мову на нашу рідну українську. То в чому тут крамола? А крамола – у грошах. Як сказав один мій учень, кожна копійка, віддана московському патріархату, кулею летить у спини нашим хлопцям. Якого ще аргументу треба, щоб перейти в українську церкву?» – написала вчителька, два учні-брати якої загинули на війні з росією.
