Свою історію рашистської окупації та життя після неї, розповіла уродженка Хмельниччини, котра проживала у Бучі, Антоніна Комар.
«Мені знадобилося 4 місяці, щоб більш-менш прийти до тями.
Перебування в окупації, місяць сильного стресу від переживань за сина, стрес після того, як в подробицях взнала про звірства окупантів у Бучі і усвідомила, що це все мене чудом оминуло…
Йдеться про те, як не зійти потім з глузду.
Перше, що я зробила – пішла волонтерити. Так, щоб руки волочилися по землі від втоми. Пішки на волонтерку, пішки звідти – провітрювала голову. Потім стала своєю роботою займатися. Але волонтерка – завжди.
Друге – пішла зробила манікюр-педикюр. Мабуть, хтось дивився на мене, як на пришиблену – це вона з Бучі виїхала? А чо це з нігтями намальованими тепер ходе? А я ще й сивину зафарбувала і стрижку зробила.
Якщо вижила – то треба жити.
Правда, місяць я не могла макіяж собі робити. Але і це подолала.
Подивилася, в чому я ходжу – джинси, светр, черевики і пуховик.
Спочатку було пофіг.
Я не знала, чи вистоїть мій дім за той час. Чи в мене залишиться одяг.
Я вчилася жити в нових умовах.
На волонтерці десь майже місяць не вміла говорити. Коли хотілося відкрити рота і підтримати розмову, казала собі “Тоня, мовчи. Твій язик зараз почне нести щось малозв’язне. Ти можеш говорити лише про війну. Але тут люди не розуміють як про неї говорити. Тому, мовчи і слухай. Потім навчишся говорити як раніше.”
Ніяких фільмів, нічого розважального дивитися взагалі не могла. Лише безкінечне стеження за новинами на ютубі та в телеграмі.
Як каже моя подруга Тетяна – Бог водить. Коли шукаєш вихід – тобі вкаже. І дасть тобі по потребі твоїй.
Пам’ятаю, як в якийсь день на Кухарській сотні, дівчата мене запитали: “Підеш з нами молитися?”. Це була 15.00 дня. Я сказала – так.
Це була римо-католицька капличка. Я і раніше ніколи не цуралася зайти до костелу, бо то лише московський патріархат “чомусь”забороняє своїм прихожанам ходити до костелу.
Ми, прихожани римо-католицької, української, греко-католицької церков, взяли у руки вервички і стали читати Коронку до Божого милосердя…
Це було зі мною вперше. Я слухала, які гарні слова кажуть, ми промовляли спільні Отче Наш, Вірую, Богородице, Діво, радуйся… далі читали вервичку…
Я не знаю, якими шляхами мене туди привело. Я знаю через кого! Завдяки другу Славкові Полятинчуку. Який всі ці місяці казав “Тоня, кажи що треба, я все зроблю”. І допомагав мені бучанцям і військовим збирати і передавати допомогу.
Але мене привело туди, де мені було необхідно бути аби “виплакати душу”, укріплюватися і молитися за наших воїнів та Україну.
Потім як ми з Ірою пекли пасочки хлопцям на фронт. На католицький і православний Великдень.
Кухарська сотня дала мені необхідне – можливість руками, практично, працювати на потреби армії. Це надихало. Як казала Оксанка, яка взагалі щодень (!) зранку до пізнього вечора працює на сотні: “Дівчата, ми втомилися. Так. Але уявімо як то зараз на фронті важко нашим хлопцям! Так шо ми ще не втомилися. Лагодимо далі! Сонечок треба годувати”.
Я, яка думала, у зв’язку з особливостями своєї роботи координатором проєктів, що вже видихлася і просто фізично вже не зможу довго розмовляти по телефону, стала говорити…
З друзями. Довгі розмови про все. І в кінці: я тебе люблю, цілую, обіймаю. і помалу стаєш відчувати, що так і є. Ти не одна. Ти маєш близьких людей. Яким небайдуже. Я була вдячна їм, що вони виколупували мене з-під панциря.
Світ відзеркалює тебе.
Ти з теплом – і до тебе. Ти посміхаєшся – і отримуєш нізвідки щось тепле для душі.
От єдине, що – я вміла сміятися завжди. Цьому мене навчила Таня Ковальчук. «Обіржати» любу ситуацію.
Просто сміялася я ці місяці менше, але сміялася.
Та й стали ми ото з дівчатами сталевими магноліями. Закалилося щось усередині. А зовні все частіше став виходити сміх.
Проте, усі ці місяці, аж до липня, дуже важко було сконцентруватись на чомусь. Могла різко і агресивно зреагувати на якість гострі моменти. Відчувала дику потребу робити щось руками, безперервно йти, рухатися. Щоб от втомитися всмерть.
Змушувала себе спати по ночах. Не могла – з чотирьох пузирків різних настоянок трав мутила шмурдячок – головне спати. Мучили кошмари: то авіаналіт, а в мене 1,5 секунди…То навколо вибухи… То он орки заходять в Бучу, їде їхня техніка, а в мене перерізаний шлях, щоб спастись…
І так буває, коли ти не скотилася в птср, витягла себе і відчуваєш, що маєш сили і бажання рухатися далі – тобі різко підривають місточок, який ще якось тримав).
Ну, нічого. Не було б гірше, як каже моя сестра Оля.
Власне, я написала свою коротеньку історію про те, як не попливти мозгами в ці часи і пам’ятати, що “хто сумує – той лох”.
Світлина зроблена мною. 28 лютого о 9.31 ранку на вулиці Вокзальній у Бучі. На ранок після бою.
Опубліковано з дозволу автора.