Після 10 діб постійних бомбардувань та артилерійських обстрілів вирішили покинути місто. Їхали на захід України не маючи жодних планів, з одним бажанням – вибратися з-під обстрілів. Нині чоловік та дружина першими з переселенців влаштувалися на роботу до комунального підприємства «Електротранс», повідомляє Суспільне.
Перші відчуття від обстрілів були такими, наче рухнув будинок, каже мешканець Харкова Андрій Цибулька. А потім ніяк не міг повірити, що розпочалася війна.
«Виїжджати з міста – це рішення було найскладніше прийняти. Тому, що я все життя витратив на те, щоб чогось досягнути. І куди виїжджати? Невідомо куди. Сиділи до останнього. 10 діб я там витримав. Але коли почали руйнуватись будинки навколо, надії вже не було ніякої. Постійно сиділи, як зайці, вуха підняли і слухаємо, де що бахне, який напрямок, куди бігти. Чи то у підвал. Чи то в іншу кімнату. Їхали в нікуди», – розповідає переселенець з Харкова.
За словами переселенки з Харкова Олени, у їхньому під’їзді було багато людей похилого віку. Спочатку, каже жінка, виїжджати з міста не планували.
«З дітьми людей багато. Ми прибирали підвал. Організовували якесь місце, щоб дітки спали в кращих умовах. На 8 чи 9 день війни, коли вони поряд з будинком стали «градами» бити, в підвалі аж земля ходором ходила. І думали, що будинок повністю завалиться. Ми закривали вуха, відкривали рота, щоб не було контузії. Коли у нас уже не було світла, не було води, не було зв’язку, вирішили, що все-таки потрібно їхати. І почали виїжджати під бомбардуванням. Ось там якесь затишшя було, 5-10 хвилин. Що змогли, схопили, те і взяли: документи, і пару штанів», – говорить Олена.
Як розповів Андрія Цибулька, відстань у 140 кілометрів з Харкова до Полтави, їхали три доби.
«До Полтави ми їхали дуже довго і повільно. Такої кількості машин я в житті не бачив. Доїхали до Вінниці. Я знаю, що там є трамваї, дружина водила трамваї, я також раніше працював. Думали зупинитися у Вінниці. На самому під’їзді до міста, дорога біля аеропорту близько, і прямо на очах стали бомбардувати цей аеродром. Не доля нам була заїхати у Вінницю, довелося їхати ще далі», – згадує Андрій.
Вперше на Хмельницьке комунальне підприємство «Електротранс» працевлаштували родину переселенців, каже начальниця відділу кадрів підприємства Наталія Процюк.
«На другому тижні повномасштабної війни на підприємство звернулася ціла сім’я з міста Харків, і попросили в нас допомоги, а саме працевлаштування по можливості, з проживанням. Ми їх поселили у гуртожиток, де в нас ще були вільні місця», – говорить Наталія Процюк.
«Я просто здивований, розумінням, і доброзичливістю людей, які щиро хочуть допомогти. Директор привозив картоплю до нас в гуртожиток. Консервацію приносили. Одягу люди понадавали. Я не очікував такого щирого бажання допомогти. Одразу, як тільки в’їхали, місто мені сподобалось тим, що воно компактне. І от люди дуже доброзичливі», – розповів про свої враження від прожиття в Хмельницькому Андрій Цибулько.
За словами Андрія Цибулька, у травні в «Електротрансі» закінчує стажування на водія тролейбуса. У Харкові до повномасштабної війни 8 років водив тролейбус. Його дружина, Олена Цибулька, працює в цеху для мийки транспорту на Хмельницькому підприємстві.
