В Україні серед величезної кількості шкіл, є лише одна, насправді унікальна – Вовковинецька гімназія-інтернат для дітей сиріт. Цій школі сорок вісім років! Сорок вісім років покоління педагогів і вихователів зігрівають родинним теплом діточок, що позбавлені його долею, успішно виховують, та навчають покоління українських громадян.
Можна довго вправлятись у вишуканості мови, підбирати потрібні слова, вибудовуючи неймовірні речення, та все це стає недоречним і безглуздим, якщо лише раз доторкнутись до справжньої атмосфери цієї школи. Коли вчителька, обіймаючи колишню ученицю, яку не бачила понад тридцять років говорить їй : «Доня моя!», коли діти, що жили і навчалися тут, маючи вже власних онуків плачуть від щастя, ступаючи на територію школи, йдучи стежками свого дитинства, коли навіть стороння людина з перших хвилин відчуває душею неймовірне тепло і любов, що живуть тут десятиліттями. Саме так. Унікальність школи і в тому, що всі страшні історії про подібні заклади це – точно не про неї!
І ось таку унікальну, непересічну школу хочуть закрити, мотивуючи це браком фінансування! Можливо коштів дещо бракує, а можливо велика, доглянута територія школи, що купається у зелені, з власним ставком і лісом припала комусь дуже до душі. Можливо є й інші пояснення, та вони тут просто недоречні.
Годі! У цьому світі, попри все, є святі речі, адже мова йде не про прибуткове підприємство, не про гектари полів, а мова про дітей, позбавлених мами і тата, дітей, що залишені напризволяще! З усіх поглядів, чи то суто людських, чи, якщо бажаєте, християнських зазіхати чи руйнувати цю оазу любові, цей оберіг майбутнього неприпустимо, а з погляду офіційного – це прямий обов’язок держави, її виконавчої влади захищати та розбудовувати такі виняткові заклади з величезним успішним досвідом роботи.
На сьогодні в школі живуть та навчаються лише тридцять! Дітей, так ніби у Хмельницькій області, та загалом в Україні не має тисяч знедолених дітей, які знайшли би тут тепло, любов, повагу, отримали гідну освіту, долучились би до розбудови нашого спільного майбутнього. Саме за рівнем піклування про дітей і вирізняються цивілізовані, розвинуті країни, адже діти – це і є майбутнє держави.
Днями директор і викладачі гімназії мали зустріч з головою Хмельницької обласної ради Лабазюк В.О. Зустріч справила на них дуже приємне враження. Педагоги зазначили, що пані Лабазюк В.О. поставилась щиро і чуйно до проблеми, та пообіцяла свою особисту підтримку та сприяння у боротьбі за навчально – виховний заклад, у боротьбі за майбутнє знедолених дітей.
Виконуючи прохання педагогічного колективу, висловлюю щиру, людську подяку голові Хмельницької обласної ради пані Лабазюк В.О. і сподіваюсь, що ми всі разом, хто долучиться до цієї великої справи ( випускники, журналісти, народні депутати різних рівнів) переможемо у боротьбі за школу, за гарне, щасливе майбутнє України, за яке не буде соромно, а яким можна буде насправді пишатись!
Володимир Ткач
