Історична довідка. У XII-XIV ст. Бакота була столицею Пониззя (так називали територiю мiж Днiстром і Пiвденним Бугом, сучасне Поділля). Захищене від вітрів місце біля великої ріки, оточене родючими луками, було слов’янським містом у складі Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств.
У 1255 році місто захопили й спустошили монголо-татари, скориставшись зрадою тодiшнього намiсника Бакоти Мiлея. У 1259-му зайди зруйнували міський дитинець. Столиця Пониззя на 100 років потрапила в татарське ярмо.
Від 1331 року Литва, а ще через 9 років Польща почали претендувати на Бакотську землю. У 1362-му, пiсля перемоги над вiйськом Подiльського улусу на Синiх Водах, Бакота відійшла до Литви у складі Подiльського князiвства. Правили князівством чотири брати Коріатовичі.
Бакота вже не була столицею, але була містечком. Потужний землетрус 1620 року, через який відкололася частина Білої скелі, що нависала над Бакотою, змінив долю поселення. Відтоді це було вже село, малоцікаве тогочасним літописцям і картографам.
Нині Бакота —одне з найпопулярніших туристичних місць біля Кам’янця-Подільського. Кількакілометрове плесо Дністра поміж урвистих скельних берегів вражає багатьох.
Однак, справжня Бакота — десь там, дуже-дуже глибоко під водою й 30 м намулу. У підводному вирії вона не єдина: 21 село на Хмельниччині (повністю або частково) та 10 сіл у Чернівецькій області є її потойбічною компанією вже понад 40 років, відколи збудовано Новодністровську ГЕС.
Про те, як помирала Бакота та народжувалося Дністровське водосховище, розповідає бакотянин Тарас Горбняк — автор кількох книжок про рідне село, екскурсовод, у минулому — інженер-механік.
— Я шукав відомості — точно не скажу, але п’ять-шість поколінь моїх предків були з Бакоти. Крім однієї з бабусь — вона походила з сусіднього села Теремців, теж затопленого. Усі там народжувалися, жили й помирали.
Перше попередження
Перші чутки про те, що на Дністрі можуть зробити ГЕС і село, ймовірно, піде під воду, з’явилися наприкінці 1950-х років. Чи налякало це тоді? Напевно, не дуже. У селі ж було багато дітей, не так, як зараз. Люди хотіли будуватися й розвиватись. Прагнули кращого собі та дітям — так само як і ми зараз хочемо. Ось і мої батьки вирішили будувати у Бакоті нову хату. І хтось їм тоді казав: не поспішайте будувати, це все мають затопити. Це не була заборона. Лише перше попередження.
Село Бакота поблизу Дністра. Архівне фото
Друге попередження було в 1972 році, коли в Москві голова ради міністрів СРСР Олексій Косигін підписав постанову (про створення Дністровської ГЕС). За тих 14 років, що минули після першого, у селі приблизно кожна четверта хата була новою. Уже не на дві кімнати, а на три або й чотири. Не під соломою, а під черепицею. Хіба люди могли повірити, що рівень Дністра підніметься так сильно?
Відмінність Бакоти від інших сіл над Дністром була в тому, що вона ніколи не боялася води. Сусідні села — Студениця, Наддністрянка, Колодіївка та інші — жили біля самої води. А Бакота лежала на горбі. І хоча ширина Дністра біля нас була 150 м, а глибина під монастирем — 12 м, та найбільша повінь, яку пам’ятали мої батько й дід, була в 1941-му. Тоді рівень води піднявся на 8 м, але жодну хату не підтопило. Навіть думка про те, що води може бути ще більше, відпадала. Ще й старше покоління бачило за життя не раз, як влада щось планувала, проте плани так і не було реалізовано.
Весілля у селі Бакота. Архівне фото
Але настав 1972 рік, зібрали людей і сказали: все, далі дороги немає. Чи сприйняли цю звістку як трагедію? Ми тоді переважно були радянським продуктом. Нам казали, що це добре. Будували заводи й фабрики, тривала міграція селян у міста, тому потрібно було більше електроенергії.
Електрифікація й розбудова
Маленькі діти і молодь вважали, що все ніби й добре: електрифікація ж має бути! Розбудова промисловості! Проте люди не могли ще зрозуміти, що ось ті 42 новозбудовані хати так і залишаться… ну як би сказати… невикористаними.
Дійшло лише тоді, коли людям сказали: через 8 років ця долина має бути голою. Тут буде дно майбутнього водосховища. Без людей. Без дерев. На весь процес влада запланувала 14 років. З них 8 років — на саме переселення. Ще 6 років — на заповнення водосховища водою.
У Кам’янці при райвиконкомі було створено відділ переселення. Під воду мали піти села або їх частини у чотирьох областях: Хмельницькій, Чернівецькій, Тернопільській і Вінницькій. І найбільше людей під переселення припало саме на Кам’янець-Подільський район — 51 відсоток. Вінницька постраждала найменше.
Зруйнувати свою хату
Найважче переселення сприймали люди старшого покоління. Тут така була ситуація: держава оцінювала майно й видавала гроші, в середньому 3,5-4 тис. крб на домогосподарство. Це були великі кошти, порівняно з тодішньою зарплатою, з прибутками сім’ї. Але їх усе одно не вистачало — це було приблизно 35-40% від витрат на новий будинок. Лише нещодавно я дізнався, що була тоді ще й умова.
Держава утримує за собою право не віддати кожній сім’ї 15% від загальної суми, аж доки родина сама зруйнує свою хату та зрубає дерева у своєму садку. Держава просто загрібала жар чужими руками.
Оцінку майна зробили дуже хитро: описали все майно і вказали єдину суму: умовні 5 тис. крб. Це пункт номер один, де мав бути підпис власника садиби, що він погоджується з тим, наче його хату виміряно, криницю, мур. Вони все описали й кажуть: Тарасе, розпишися! А пункт номер два був зовсім з іншого боку сторінки, де було зазначено: держава залишає за собою право не додати кожній сім’ї 15 %.
Куди переселитися
Тим, хто хотів будувати хату, давали ділянки. Місце можна було вибрати самому: в Гораївці, Колодіївці або Старій Ушиці. Люди йшли на оглядини — подивитися, чи є вода, чи є криниця. І майже всі землі на генеральних планах, призначені для переселенців, були не надто придатними для життя. Майже скрізь були мочарі.
Влада мала свої приблизні плани на переселення. Наприклад, планували, що мешканці Бакоти переїдуть до Старої Ушиці. Але наше село розділилося на кілька частин. Перша — ті, хто купив хати. Не тільки на Поділлі: хтось купив на Львівщині, хтось на Полтавщині, у Криму.
У Криму було найлегше купити: там попиту не було, попит був тут, неподалік Бакоти. За хату, що ледве стояла й майже розвалювалася, почали просити 5-6 тис. Добра хата ближче до Кам’янця вартувала до 20 тис. Для тих часів це фантастична сума.
Три карбованці за дерево
Я знав людей із затопленої Студениці, у яких були дуже добрі сади. А плодові дерева високо цінували, за кожне давали 3 крб. Мав 100 — ось тобі 300 крб. За такі гроші в колгоспі треба було рік працювати! І у Студениці дехто мав і 9 тис., і навіть понад 10 тис. Але навіть цих коштів не завжди вистачало.
Зачистка Старої Ушиці перед затопленням. Архів Василя Юлажея
Друга група бакотян відправилася у Лісові Гринівці біля Хмельницького — там радгосп спеціалізувався на лікарських рослинах, як і в нас. Люди думали: “О, ми ж знаємо, як ромашку вирощувати. Поїдемо туди!”
Ще одна група з сусіднього села переїхала на Дніпропетровщину. Почули, що там гарні колгоспи, великі поля, є трактори, комбайни — ще й безплатно давали житло. А про те, що там питна вода вся привозна, — ніхто не попередив. Дехто звідти повернувся таки назад на Поділля.
Будувати, руйнуючи
Ті переїзди ніхто не назвав би легкими. У жодному документі я не знайшов, що люди мають право взяти хоча б один робочий день на те переселення. Ось і виходило: ти одночасно ходив на роботу, руйнував свою хату й будував нову в іншому селі. А руйнувати власне родинне гніздо — це жах. Проте якщо не зруйнуєш — недоотримаєш суму, рівнозначну трирічним заробіткам у колгоспі.
Тоді ж власного транспорту у людей майже не було. Ти наймаєш з автоколони автомобіль, платиш за цілий день — але сам усе не завантажиш. Люди почали гуртуватися, як у колишні часи, в толоки. Часто родини будувалися на нових місцях поруч. Так зробили родичі з боку моєї мами в Колодіївці.
Сьогодні неможливо сказати, скільки хат було зруйновано, скільки садів і виноградників вирубано. Одна цифра точна — 16 тис. га родючих земель під водою.
Чи протестував хтось проти переселення? Люди були навчені 1930-ми роками. Спробуй лише сказати, що ти проти, — й Соловки радо на тебе чекають, але це квиток в один бік. Зараз я іноді чую, як розказують, що хтось там не хотів їхати, кидалися під бульдозер… Не було такого. Бульдозер у селі був, але ніхто під нього не кидався.
Поцілували землю
Коли село вже повністю оголилося й нічого не лишилося, бакотяни зібралися на останній, як казали у селі, празник — на Покрову 14 жовтня 1980 року. Навіть музики були з сусіднього села Теремців — там люди вважалися переселенцями другої категорії й туди пізніше мала прийти вода. Зібралися, почала грати музика… ніби й танці, а ніби й ні. Потім хтось сказав: “А ходімо в центру села!” Усі гуртом ідуть і йдуть, уже темніє. Позаду їде наш колгоспний шофер, інвалід Парасюк, підсвічує фарами. Музика вже не грала. Запала тиша. І в тій тиші раптом усі стали на коліна й поцілували землю…
Через 10 днів запрацювала Новодністровська ГЕС.
Вода підіймалася повільно, 3 роки йшла до нас ті 50 км від ГЕС. Уже коли я працював інженером у Гораївці, то мав підлеглого, водія автобуса Григорія Левченка. Він розказував, що вивозив жінок на поле рвати ромашку чи м’яту, і поки вони працювали, він мав вільний час. Їздив за 1,5 км від поля — глянути, що там на місці села. А вода вже підіймалася. Одного дня каже: “Вода вже там, де у сусіда Василя хата була. Моя хата далі — у мене остання надія: а раптом?.. Раптом вода далі не піде? Я ту недобудовану хату в Гораївці готовий залишити й повернутися. Бо все моє щасливе життя було у Бакоті”.
Через кілька днів знову поїхав поглянути, як там. Приїхав — і лише мовчки махнув рукою. Знаєте, як у Ліни Костенко: “Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там”.
Професор Чернівецького національного університету Богдан Рідуш розказував мені, що тоді, коли кам’янецькі археологи копали Бакоту, він був тут грунтознавець, робив шурфи, вивчав склад грунтів. У Бакоті було до 1 м суцільного чорнозему. Родючість наших земель вражала.
Недоладності
Чи потрібна була ГЕС? Вважаю, що і так, і ні. Ми використовуємо електроенергію, Кам’янець — питну воду з Дністра. Але ж не можна забувати про сейсмологічну зону Вранча — вона не дуже далеко від ГЕС. Це постійний фактор небезпеки. Одна жінка, яка читала заключення екологів перед будівництвом ГЕС, що там був суцільний крик душі. Але його ніхто не почув. Про ще, що та ГЕС непотрібна, намагався пояснити у високих кабінетах і секретар райкому з Нової Ушиці, сусіднього райцентру. Не почули.
Про те, що це катастрофа, зрозуміли вже після розпаду СРСР. Тоді стали відомими всі ті недоладності. Нещодавно дізнався, що в 1980-му, коли села наполовину вже не було, сюди приїхав хтось з Міністерства водного господарства СРСР, під егідою якого створювали ГЕС. Він і молодий начальник насосної станції зупинилися там, де зараз стоїть хрест біля оглядового майданчика, — і побачили унікальну долину, вже без села.
3-кілометрова дамба заввишки 40 метрів урятувала б родючу долину.
І виникла думка: “А перекриймо це все дамбою — від Колодіївки до Бакоти!”. Що для СРСР було зробити 3-кілометрову дамбу заввишки 40 м? Це врятувало б родючу долину.
На території колгоспу в Колодіївці вже було виділено 15 га землі для 1500 одиниць техніки, яка мала будувати греблю.
Кажуть, вони з цим планом поїхали в Москву, а там почали рахувати. Виходило, що вода до Бакоти прийде в 1983 році, греблю добудувати не встигнуть, треба ще хоча б рік.
