Перший у 2023 році обмін військовополоненими відбувся 8 січня. Тоді звільнили 50 українських захисників, з яких 25 – військовослужбовці Збройних сил України, 13 – нацгвардійці, четверо – прикордонники, троє – представники Військово-морських сил і п’ятеро – тероборонівці.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії це був 36-й обмін. Загалом додому повернули 1646 осіб. Більшість із них – військові, тоді як цивільних дуже мало. Так, наприклад, за останні три місяці зі звільнених 837 осіб лише 19 – цивільні.
Утім розділення це умовне, бо Росія, незважаючи на те що частина заручників на момент затримання не перебували на військовій службі, називає їх військовополоненими. Логіка РФ, яка не має під собою законних підстав, така: якщо в період між 2014 роком і 24 лютим 2022-го людина проходила військову службу, то в Росії після її захоплення вона отримує статус військовополоненого.
Це поза законом, але так воно є.
Команда Медійної ініціативи за права людини поспілкувалася з родичами цивільних, яких Росія, всупереч міжнародному праву, називає військовополоненими. Їхні рідні об’єдналися в громадську організацію “Цивільні в полоні” і склали список із 300 осіб, яких РФ незаконно утримує в місцях позбавлення волі.
Богдан Тіслак родом із Хмельницької області. Нещодавно йому виповнилося 25 років. З 2016 по 2021-ий служив в армії за контрактом. Про те, як став заручником, розповідає його дружина Ганна Тіслак.
“Мій чоловік служив у ЗСУ неподалік Маріуполя, тому ми там і оселилися. Після демобілізації у 2021 році Богдан вів цілком цивільне життя, працював вантажником у фірмі “Наша ряба”, – ділиться Ганна.
Як і для багатьох інших маріупольців, повномасштабна війна, розв’язана Росією проти України, стала для родини Тіслаків неочікуваною. З 24 лютого Маріуполь опинився під шквальним ворожим вогнем. Виїхати звідти Тіслаки не змогли, тож залишалися у квартирі на лівому березі Маріуполя. За словами Ганни, жоден снаряд у їхню оселю не влучив, проте осколки побили вікна.
“Ніхто не думав, що буде така війна. Нам довелося жити в нелюдських умовах без світла, води й газу, – говорить Ганна Тіслак. – Ми винаймали квартиру на восьмому поверсі. Було дуже холодно, весь час ходили в чоботах, спали в куртках, шубах. Розтоплювали лід і пили цю воду, готували на багатті у дворі під постійними обстрілами. У нас не було навіть їжі, харчувалися тим, що чоловіку вдавалося знайти у розбитих снарядами крамницях. Виживали, як могли. Була проблема зі зв’язком. У під’їзді на прольоті між восьмим і девʼятим поверхами стояв стільчик. Люди на нього ставали і ловили зв’язок. 22 березня Богдан також встав на стільчик, з’явилася одна паличка на телефоні, тож зміг повідомити своїй матері, що ми живі. Після цього зв’язку вже не було”.
З середини березня Маріуполь, за словами Ганни, опинився під повним контролем російських військ, а 3 квітня Богдана Тіслака затримали.
“До нас додому прийшли представники так званої міліції “донецької народної республіки”. Вони точно знали, до кого йдуть, – переконана Ганна. – Чоловіка примусово забрали на “фільтрацію”, пообіцяли, що до вечора він повернеться. Скрутили йому руки, завантажили в білий бус із написом “АДЧ” (українською розшифровується як адміністративно-чергова частина). Більше він на зв’язок не виходив. Ми взагалі не очікували, що ходитимуть по домах і викрадатимуть людей. Багатьох у Маріуполі так забрали”.
Наступного дня Ганна отримала інформацію про свого чоловіка від сусідки.
“Я зустріла її, а вона запитала, чому Богдан не виходить? – згадує жінка. – Відповіла їй, що він не повернувся. Виявилося, що сусідку теж узяли через те, що в неї вдома знайшли якусь куртку ЗСУ, яку її племінник на ринку купив. В армії він не служив. Забрали сусідку й інших людей, тримали їх десь за дитячим садком у нас у дворі, не давали води, не дозволяли ходити в туалет. Вона сказала: “Про твого чоловіка у них вся інформація є на планшеті. Йому все виклали, запитували, чому він далі не служить. Він відповів, що не захотів”. Потім їх повезли в якусь школу в Маріуполі, там заповнювали документи. А ввечері її відпустили”.
За якийсь час Ганна пішла шукати чоловіка. Натрапила на один із блокпостів, який російські окупанти влаштували у Маріуполі. Ті почали знущатися над нею.
“Я всюди по місту ходила, в комендатуру, направляли в школу, але його ніде не було, – ділиться жінка. – Ризикувала, бо йшла по бездоріжжю, де можна було на міну натрапити. Зв’язку не було. Нарвалася на пост. Мене там роздягали, не догола, але це було принизливо. Звинувачували, що я снайперша, сміялися з мене, документи забирали”.
Вже у травні пані Тіслак дізналася, що її чоловіка викрали через донос сусіда – літнього чоловіка на ім’я Григорій.
“Цей чоловік заходив разом із представниками так званої “міліції” у закриті квартири, забирав звідти чуже майно. Спочатку вони зайшли у квартиру на першому поверсі. Там жив 19-річний хлопець зі своїми бабусею і прабабусею. Він студент, ніколи не служив, але його хотіли забрати на “фільтрацію”. Бабуся почала плакати, падати на коліна, вмовляти не забирати його. Дядько Гришка відійшов із деенерівцями в бік, сказав їм щось тихо і вони пішли до нас на восьмий поверх. Про це потім моїй сусідці промовилася ця бабуся”, – згадує Ганна.
Так звану фільтрацію Ганна не проходила. 6 червня разом із дітьми виїхала з Маріуполя на підконтрольну Україні територію.
Опинившись на підконтрольній Україні території, вона почала активні пошуки свого чоловіка. Шукала його через інтернет, писала звернення до різних інстанцій, в тому числі на окупованій території.
Богдан Тіслак на скріншоті відео з Оленівської колонії №120
“Я уклала договір із адвокатом, для того щоб з’ясувати, де мій чоловік, адже я не знала, чи він живий взагалі. В інтернеті знайшла фото і відео, на яких побачила свого Богдана. Виявилося, що вони зроблені в Оленівській колонії. З соцмереж дізналася, що в середині травня його перевели в Донецьке СІЗО. Почала всюди писати в так звану “ДНР”. Відповіли, що з 1 липня він перебуває в Калінінській виправній колонії № 27 м. Горлівка. З’ясувалося, що окупаційна влада порушила проти нього кримінальну справу, вважаючи його зрадником “ДНР”, оскільки той був учасником АТО. Його взяли під варту. Згодом запобіжний захід скасували, натомість чоловіку надали статус полоненого. В листі від так званого “уповноваженого з прав людини “ДНР” зазначено, що такий статус виникає з моменту затримання на строк не менше 10 років і що той факт, що моєму чоловіку не висунуто звинувачення, не скасовує статус полоненого і не є підставою для його звільнення”.