…Щастя в горах. Частина 2

Продовження моєї розповіді про похід зимовими Карпатами. Першу частину можна прочинати за цим посиланням – «Щастя не за горами…»

 

День 4. 20.01.16

День сходження на Говерлу. Самопочуття прекрасне, всі максимально сконцентровані, штурмовий рюкзак зібраний ще звечора. Підйом о 6:00, сніданок, підготовка термосів, інструктаж – і о 7:30 ми рушаємо в дорогу. Попередні дні погода була морозною, але досить гарною, лижну маску чи балаклаву навіть не доводилось одягати, але на Говерлу ніхто не збирався це залишати в нашому базовому таборі-колибі.

Після вчорашнього підйому до схилів Петросу одна жінка з нашої команди вирішила не йти на вершину Говерли. Всі сприйняли цю новину з розумінням. Тож, ми йдемо. Морозець злегка пощіпує лице. Близько 10-ї ранку зустрічаємо трьох альпіністів з Чернігова: вони піднялися на Говерлу о 8-ій ранку, видимість була 100%, щоправда, на спуску, за їх словами, на вершині почали згущуватись хмари. Добре, що хоч піднялись, значить і у нас буде шанс. Десь в 10:40 починаємо одягати на себе маску, окуляри, балаклаву, теплі рукавиці та капюшон. Через хвилин 5 «входимо в хмару». Видимість дуже обмежена, шлях, яким йшли хлопці з Чернігова, не проглядається. Сильний вітер і сніг зробили свою справу. В мене лижна маска одразу запотіла і покрилась льодовою плівкою. Намагався відігріти її теплим повітрям, але за хвилину вона знову замерзала і видимість була на десятки сантиметрів. Вирішив, що краще добре бачити, і сховав маску у внутрішню кишеню куртки. Дрібний сніг в парі з вітром робили свою справу: праве око, з боку якого дув вітер, майже одразу почало пекти, вії покрилися ніби інієм; єдиний вихід, щоб вони відтанули – часто кліпати очима та закривати їх на секунду. Проте від цього з’являється інша проблема – сніг біля очей тане та утворює міні-сосульки. Потім я просто прикривав праве око і натягував шапку й балаклаву майже на вії. Це трохи допомогло.

 

Тепер всі дивляться тільки собі під ноги, стараються попасти в слід товариша, що йде попереду. В голові зовсім немає непотрібних думок. Ціль – вперед і тільки вперед, але дуже обережно, без фанатизму. За час сходження в мене, наприклад, годину крутились в голові слова: «я не здамся без бою» і «морозець, морозець, не щипай нам щічки».

Ще через хвилин 25 йдемо по критій льодом поверхні. На щастя, вітер надув трішки снігу на лід і можна йти без «кішок». Варто тільки робити дуже маленькі кроки та сильно впиратися лижними/трекінговими палками в лід. Швидкість руху групи помітно спала. Далі доходимо до екологічного пункту (звичайна пастуша колиба, але без вітру і снігу). 5 хвилин на теплий чай та солодощі (вони реально додають енергії і перебивають апетит) –і тіло починає мерзнути. Знову тільки вперед.

Ще за хвилин 15 хмара проясняється, і перед нами відкривається весь лівий бік від Говерли. Краса просто неймовірна: те, що кілька годин тому ми бачили знизу, набуває нових красот. Щоправда, буквально за хвилину сіра хмара знову затягує весь обрій.

12:00 – ми на вершині найвищої гори України. За кілька метрів до фінішу з’являється сильне відчуття ейфорії, радість поглинає тебе. Я вже був на Говерлі восени, зараз враження – ніби піднявся на зовсім іншу гору : прекрасну, але іншу. Великий металевий хрест не впізнати, він більше схожий на глибу снігу і льоду. На самій вершині ми зробили декілька фото, заспівали Гімн України, зустріли ще трьох чоловіків, які підіймались з іншого боку – спортбази Заросляк. Загалом ми провели на Говерлі близько 20-и хвилин.

На спуску я зрозумів головне правило альпіністів: «Підйом на вершину – це навіть не пів дороги». Багато нещасних випадків стається саме під час спуску з гори. Організм розслабляється, мозок каже: «Все, місію виконано», і зосередитись доволі важко. Я ж, надивившись купу відео, це усвідомлював, але абсолютно сконцентруватись на горі було досить не просто. З’явилась купа зайвих думок: «як це було класно!», «як це було важко!», «цікаво, а які сходження в Гімалаях?», «я зміг, яка наступна гора!?» і т.д. Особисто мені вдалось відігнати всі ці думки: для цього з пам’яті діставав історії про альпіністів, що втратили концентрацію і загинули. Так, в ці моменти не в мене одного крутились такі картинки.

В еко-колибі ми перекусили і знову рушили в дорогу. Під час спуску, коли проходили через ліс, вітер сильно почав хилити верхівки дерев. Погода явно псувалася, наш керівник був переконаним, що Говерла «закрилась» десь о 13:40 і  навряд хтось вже сьогодні зможе на неї піднятись. В цей же час, як нам потім розказали, «закрився» і  Петрос.

Більшу частину дороги додому ми не йшли, а «їхали» на взутті, як на лижах. Лижні палки слугували якорем (це важко описати, але багато хто так спускається на ногах). «На лижах» ми спускались в середньому зі швидкістю 9 км/год. (принаймні так показав спецприлад в Миколи Івановича). Всього за день ми пройшли 17,5 км. Наш маршрут на Говерлу пролягав через південно-західний схил.

У нашій новій домівці ми були о 15:35 (спускатись завжди швидше, ніж йти доверху).

 

День 5.  21.01.16

День відпочинку, або резервний день на випадок непогоди.

Відпочинок після Говерли ми вирішили провести по-різному: херсонська частина групи на «УАЗіку» поїхала на Драгобрат покататись на лижах, інші, і я в тому числі, залишились в Козьмещику і вирушили на пошуки мінерального джерела. Пройшовши пару годин, ми його так і не знайшли, але зарядка для ніг не завадила нікому. Після обіду всі трошки відлежались, завтра – день сходження на Петрос.

Ввечері зустрілися з полтавською групою, яка повернулась з Петроса. Кажуть, що без «кішок» і льодорубів на гору навіть не варто йти. Єдиний варіант підйому – «в три такти» (забивається льодоруб і кішками робиться два кроки, потім льодоруб виймається і все повторюється знову). Ми без цього спорядження вирішуємо таки йти, на горі побачимо, що робити.

 

День 6. 22.01.16

Сходження на Петрос.

Вже традиційний підйом о 6:00, сніданок, наповнення чаєм термосів.

Вихід з бази о 7:30. Вже звична дорога, якою ми йшли до підніжжя гори декілька днів тому. Незважаючи на те, що вчора цим же шляхом йшли альпіністи з Полтави, частину дороги знову замело. Довелось тропити. Після сходження на Говерлу ще одна дівчина з нашої групи відмовилась йти на Петрос, тож тепер із дев’яти чоловік на гору нас підіймається семеро – всі чоловіки. Вдруге йти до Петроса мені було значно легше, може, через передчуття майбутнього сходження, а може, організм просто призвичаївся до великих навантажень.

Проходимо перемичку, третього дня це була наша кінцева точка, знову одягаємо на себе балаклави, маски і т.д., хоча погода набагато краща, ніж була на Говерлі. Починається крутий підйом. Незважаючи на те, що група, яка йде попереду нас, пробивала дорогу, на багатьох ділянках шляху сніг доводиться тропити знову. Швидкість руху помітно спадає ще й через те, що треба пробивати «сходи» (носком взуття декілька разів вбиваєш ногу в сніг з фірном, утворюючи «сходи»). Ніхто не хотів поїхати вниз, тим паче збити своїх товаришів позаду, тому й «сходинки» всі вибивали «від душі». Крутизна підйому (до 30 градусів) значно вища, ніж на Говерлі. Від цього і кожен крок більш виважений та впевнений. Так, «черепашими» кроками ми пройшли першу льодову ділянку. Лижна палка вбивалась в фірн з такою силою, що ніхто не думав, аби її не зламати. Всі хотіли впевнено стояти на ногах.

Десь на висоті 1750 метрів над рівнем моря ми пропустили трьох альпіністів, що йшли позаду нас. У них були «кішки» і льодоруби (не у всіх). Ми попросили, щоб «кішками» вони пробили нам «сходи», але це було не так легко. За кілька хвилин один з перегнавших нас альпіністів зламав свою трекінгову палку та поїхав вниз. На щастя, йому вдалось зачепитись «кішками». Ще буквально за хвилину вниз поїхав інший його товариш, він теж встиг вчасно зупинитись. Дійшовши до цього місця, зупинились і ми.

Далі дійсно треба було йти в «три такти», або ж хоча б в металевих кішках. Микола Шумбасов відійшов трохи вправо, потім вліво – скрізь була та ж ситуація. Після міні-наради всі погодились, що піднятись ще якось ми зможемо, а от зі спуском будуть проблеми, великі проблеми. Тим паче наша швидкість буде значно нижчою, ніж ми розраховували, і тому з великою вірогідністю нам доведеться спускатись в сутінках. А це не найприємніше, що є в горах. Висновок – гора вже простояла мільйони років, почекає ще трохи.

Ми повертаємось назад. Сказати, що на душі дуже паскудні відчуття? Ні. Якби після вчорашньої поради «безкішокнедойдете» ми не пішли, було б погано, а так ми все побачили на власні очі і відчули своїми ногами. Ще будучи в Кам’янці, я не міг збагнути, як альпіністи розуміють, коли варто повернутись назад. Начебто вже і пройшов більше половини шляху – і йти назад?! На Петросі я трішки зрозумів це. По дорозі було декілька небезпечних моментів, але тіло відчуває, що може подолати. Дуже добре, що в горах мозок відкидає всі зайві думки і можна сфокусуватись на поточній ситуації. «Холодна» голова – це запорука успіху. Навіть дивлячись на тих, хто йде попереду нас і має шанс піднятись на вершину, не з’являється дикого бажання дійти туди за будь-яку ціну. Мабуть, спрацьовує інстинкт самозбереження і здатність критично оцінювати події. Принаймні, у мене було так. За інших нічого не можу сказати.

Так, всі йшли трішки в понурому стані, але й це природно. Ми приїхали з різних куточків України, щоб таки піднятись на цю гору, але не все залежить від тебе. І я йду вниз не з відчуттям поразки, а з сильним бажанням знову сюди повернутись. Наш GPS показав найвищу висоту, де ми зупинились – 1800м. (висота Петроса – 2020 м.н.р.м)

Спуск виявився не найлегшим: рівною ногою в наші сліди вже не станеш, бо відразу поїдеш вниз. Є два варіанти – ставити ногу боком, вбиваючи її в сніг, або п’яткою пробивати щось схоже на «сходи». Мені легше було йти другим варіантом. На пів дорозі назад нас наздогнали троє альпіністів з Чернігова, яких ми зустріли на шляху до Говерли. Виявилось, що це саме вони нас обігнали на Петросі. Їхній підйом теж виявився невдалим. Після падінь, які ми ще бачили, далі дорога в них пішла дещо краще, однак фактично перед самою вершиною хлопці повернули назад. Було дуже багато льоду і без якісних льодорубів вони вирішили не продовжувати свій шлях. Петрос не пустив їх до себе майже біля своїх дверей.

Крок, крок, крок… і ми вже в нашій колибі. Час в дорозі – 8 годин, пройдено – 19,2 км.

Це наш останній день, і ми вирішили попаритись в гуцульській сауні. Тоді ж я вперше скупався в ополонці, а потім і вдруге, і втретє.

Сьогодні ми прощаємось з Карпатами, але я сказав їм не «бувай», а «до зустрічі!»

 

День 7. 23.01.16

01:26. Грузимось в потяг Рахів-Львів зі станції Ясіня (по місцевому Ясінє). Окрім альпіністів, багато людей добирається додому з гірськолижного курорту Драгобрат. Я знову їду до Івано-Франківська, решта групи до Львова, а далі – на Вінницю, Херсон. Як я добиратимусь з Франківська, ще не вирішив. Мабуть, знову стопом до Чернівців, а звідти до Кам’янця-Подільського. Якщо пощастить. Там буде видно.

04:43 – зупинка «Івано-Франківськ», виходжу з поїзда і збираюсь у таксистів дізнатись, коли почнуть їздити маршрутки на виїзд з міста. Чую на вокзалі оголошують: «Закінчується посадка на потяг Ковель-Чернівці. Щасливої вам дороги». Швидко починаю бігти до каси, на пів дорозі розумію, що продаж квитків припиняється за 15 хвилин до відправлення. Біжу попри вагони, знаходжу найприємнішу та найдобрішу провідницю (не знаю, які в мене критерії, вибір швидше на підсвідомому рівні). Пояснюю ситуацію і прошу підкинути до Чернівців.

– «30 гривень, в касі 50. Є гроші?», – каже мені найдобріша у світі провідниця.

– «Є», – відповідаю я. «Можна покажу у вагоні, бо поїзд вже рушає».

Поїхали. Мені пощастило, було вільне місце і ніхто до Чернівців мене не чіпав.

07:40. Я в Чернівцях. Тролейбус на виїзд з міста, пару кілометрів пішки (хотів сам дійти), маршрутка до села Шипинці (полінувався йти далі) і за «кільцем» виходжу на Хмельницьку трасу. Хвилин 20 і мені зупиняється новенький Мерседес бізнес-класу з молдавськими номерами. Я кілька секунд навіть не рухався в його бік, поки не відкрився багажник. Чоловік років 33-ох підвіз мене до виїзду з села Припруття. Далі він поїхав в Республіку Молдова, а я ще в Чернівецькій області. Через хвилин 15 я вже їду в іншому Мерседесі, цього разу у вантажному «Спрінтері». Доїжджаю прямо під дім, дякую і бажаю водію щасливої дороги. Він у відповідь знову повторює: «З горою тебе, Діма».

P.S. Перед від’їздом до власника нашої колиби на вечерю зайшли робітники, що чистили ліс.

– «Скажи мені чесно, бо я от ніяк не можу зрозуміти, чому ви зимою претеся в ті гори?», – запитав мене гуцул десь     52-ох років.

Я чекав на таке питання, як не в Карпатах, то точно вдома від знайомих. Хотів розповісти про красиві пейзажі, силу волі, нові враження, але зміг відповісти лише класичне: «Тому що вони є».

 

                                                                                     Дмитро Шеремета.

Loading...
Редакція сайту не впливає на зміст блогів і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють на сторінках "Незалежного громадського порталу"

У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Дмитро Шеремета

Дмитро Шеремета

Журналіст інтернет-видання "Незалежний громадський портал"
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Один коментар

  1. Чудова розповідь, я ніби сама там побувала! Дуже хочу колись підкорити Говерлу саме взимку, однак поки що до цього не готова ні психологічно, ні в плані спорядження. Лише нещодавно купила пуховик – http://vershyna.com.ua/puhoviki тут вони зараз зі знижкою, то вдалося придбати Marmot, про який давно мріяла. Що я можу сказати… Із звичайним одягом не порявняти. На коротких прогулянках це не так помітно, а от в поході це добре пізнається. Планую до кінця цього року назбирати повну екіпіровку і тоді вже плануватиму сходження на карпатські вершини)

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.