Що я бачив на Луганщині торік: “Луганські мужики такі суворі…”

Отож минає рік, як у складі медіаклубу Українського журфонду я мандрував Луганською областю. Півтора десятка журналістів з різних регіонів України відвідували виробництва, будови, музеї. Ми дивилися і слухали Донбас. Донбас трудовий і творчий. І коли невдовзі там почали волати «Услышьте Донбасс!», то це було вимогою примирення з розгулом криміналу й екстремізму. Ці гарлапани ще були за недемаркованим кордоном із Росією або в тіні. Їх влаштовував режим: за великим розкраданням можна було й собі уривати. І такому Донбасу зовсім не хотілося, щоб хтось його чув чи бачив.

Донбас, до якого належить Луганська область, упізнається за териконами – штучними насипами з порід, відділених від корисних копалин при виробці їх покладів. Схожі на них за розмірами, вкриті травою або лісами, пагорби на Поділлі називають товтрами чи медоборами. Природа створювала їх мільйони років, а терикони енергією людей витворені лише протягом кількох останніх десятиліть.

Мала лісистість і до небосхилу незасіяні чорноземи (над діючими шахтами поля на обробляються) підкреслюють некомфортність для життя на цих територіях. Клімат у форматі «зима-літо» із жорстким морозяним безсніжжям та шорсткими суховіями зовсім не сприяють сільськогосподарському рослинництву. Та й обживалася ця степова територія як затулина довгого пролому у кордонах. Лише згодом тут, у надрах Скіфської плити, виявили неосяжні поклади вугілля й інших корисних копалин. На разі запаси вугілля в Луганській області оцінюються в чотири мільярди тонн.

10589736_850371581641521_821778647_n

В процесі обох хвиль освоєння цієї території – закриття кордонів і видобуток – люди розглядались лише як елемент механізму держави. Довкола шахт розрослися не звичні для України селиська – на вісімсот сіл в області припадає більше ста селищ міського типу й півтора десятка міст обласного значення. При тому більше половини населення у них не має глибокого родинного коріння у громадах.

10576380_850372141641465_1778306922_n

– Складні професії диктують особливі відносини, вимагають особливого ставлення до себе. Бригада шахтарів має бути перш за все монолітною групою, у якій питання національності відходить на дальній план, – підкреслював торік на брифінгу з нами виходець із шахтарського Антрацита тодішній голова облдержадміністрації Володимир Пристюк. На його переконання, вже сусідня Донецька область тямить себе українською більше, ніж Луганщина. Навіть нещодавно реконструйований меморіальний музей «Молода гвардія» в Краснодоні він вважає виховним закладом такого неукраїнського патріотизму.

10579218_850371454974867_1354489141_n

Були ми там. Бачили написані українською мовою листи і списані нею ж зошити краснодонських молодогвардійців…

Загалом тип луганця ще рік тому вкладався у портрет гордія, який пишався Донбасом як «годувальником» країни, радів за осоружну але «свою» владу. Йому опонував образ сором’язливого луганця, котрому ніяково за некультурність краю та котрий хоч і не зовсім правильно, але принципово розмовляв по-українськи. І це не тільки шахтар, а й науковець, представник технічної інтелігенції, гуманітарій.

Саме на День Незалежності, який у Луганську торік був просто ювілеєм області, я одягнув вишиванку і пішов на фестиваль творчості національних общин. Вірмени, індуси, грузини, греки, поляки… Ніхто з них не соромився одягати національну одіж у парку біля пам’ятника Шевченку. Це той, у якому цього року вистрелили по облдержадміністрації з ПЗРК і переклали провину на український літак, який пролітав над містом. Намагалося заправляти всім «Донське козацтво», яке було представлене кількома групами. Соромилися, здається, лише українці. Крім себе і артистів, які представляли на фестивалі українську общину, я нарахував не більше півтора десятка вишиванок.

10615843_850371671641512_1634836523_n

Навіть взяті в кордон міліціонерами місцеві «свободівці» були без вишиванок. Стояли ніяково із зібганими прапорами з трипалими партійними символами після того, як «казачєство» спробувало розігнати їх. Міліція стала між ними. А чоловік із претензією на толерантність порадив: мовляв, треба було привезти бандуриста і посадити отут біля пам’ятника Шевченкові – хай співає про свободу.

Звертався на вулицях до людей українською – намагалися відповідати по-українськи. Дехто навіть вітався до моєї вишиванки: «Слава Україні!». Проте відповідь «Героям слава!» спантеличувала – поряд із монументом визволителям від німецько-нацистської окупації встановлено неоковир’я, присвячене пам’яті вісімнадцяти жителів Луганщини, що наче стали жертвами ОУН-УПА з 1943 по 1956 роки. Порожняк псує весь меморіальний комплекс і вводить в оману людей невідповідністю реальним подіям. УПА своїми діями не сягала Луганщини. Від рук упівців гинули «стрибки» або бійці енкаведистських підрозділів, що часто самі вчиняли провокаційні каральні операції під виглядом українських повстанців. Так що вшановані у Луганську земляки, швидше всього, або воювали проти українців, або це освітяни, культпрацівники і медики, які загинули від перевтілених служак НКВД.

У цьому, мабуть, не слід переконувати Сергія Шакуна, якого зустрів із сином – обох у вишиванках. Торішнього серпня я їх просто сфотографував, і ми приязно переморгнулися. А потім, слідкуючи за подіями у Луганську в цьому році, довідався, що лідер місцевої організації Радикальної партії Сергій Шакун був останнім, хто щодня виходив на Луганський Майдан – навіть після того, як сепаратисти захопили СБУ. Вони з однодумцями збиралися за 300 метрів від сепаратистів. Оце справжні козаки!

Загалом же індустріальний фундамент області – 3,5 тисячі промислових підприємств – наклав і споживацьку печать на психологію населення (88 відсотків – міського та містечкового), печать безініціативності.

– Ми досі не маємо підприємницького середовища, адже тільки п’ять відсотків зайнятого населення працює у малому і середньому бізнесі, – зазначав зустрінутий у парку на День Незалежності луганський міський голова Сергій Кравченко (уродженець буковинського Хотина). – Більшість населення уповає на владу навіть у комунальних дрібницях. Хоча їхні сусіди, що мешкають у приватному секторі, дають їм раду самі.

Втім, торік таки здавалося, що розуміння пересічним жителем перспектив Луганщини іще попереду. Це до провідного інженера з реконструкції і будівництва шахтоуправління «Ясенівське» Володимира Складана тоді з ДТЕКівськими інвестиціями ніби молодість повернулася. «Ще у вісімдесятих я заклав цей копер за кілька кілометрів від шахти, – з непідробним натхненням розповідав він. – Тоді ми знали, що сюди дійдемо – геологія виявила розлоге шахтне поле. Тепер же інвестор знайшов 114 мільйонів, і через рік справа моєї молодості перестане бути мрією чи замороженим проектом».

Не тільки прості шахтарі тоді відчули, що їхня праця не лише потрібна, а й вдячна. На складах вугілля не затримувалося, а збувалося на теплові електростанції, коксохімічні й металургійні комбінати, йшло на експорт. Ми ж то знаємо, що збагачувалися (та й досі збагачуються) в кінцевому рахунку власники тих комбінатів, олігархи. Але так приємно відчувати себе потрібним…

– Шахтне поле цієї шахти – вісім на чотири кілометри. Запасів вугілля іще на 55 років. Десь така ж за розмірами сусідня наша шахта, імені Вахрушева, – вводив нас у стратегію головний інженер шахтоуправління «Ясенівське» Павло Павлов. – Ми можемо маневрувати трудовими ресурсами, переводячи людей із шахти на шахту, але самі суміжні шахти між собою не сполучаються, аби не порушувалася система вентиляції. Після виробітку всього шахтного поля земля на поверхні буде передана селищним громадам.

Отож не слід вважати марнотратством незасіяні донбаські степи. Пожухлі трави упереміш із полином до горизонту, схожі на неслухняну чуприну шахтаря, свідчать про роботу, яка кипить у надрах… Кипіла на успішних шахтах, тліла й на нелегальних «копанках».

І все ж дорогою з Луганська не полишало враження, що повертаєшся не так додому, як повертаєшся в Україну. І коли в купе зайшло двоє правоохоронців, прискіпуючись, чи не спиртні напої розпиваємо, я жартома перепитав: «А вже митниця?». Обійшлося поясненнями, демонстрацією посвідчень. На суворих блюстителів порядку із залізничної міліції справило враження моє фото із шахтарями – строгими луганськими мужиками.

– Шахтарем бути почесно, нема мови. Мають гірники можливість відпочити у санаторіях, профілакторіях, але й попри те до середнього вікового порогу доживає не так уже й багато. А життя дається лише раз, – відповів на те ж фото юнак, з яким випало їхати на сусідніх місцях у потязі. Їхав той на ризиковані заробітки у столицю…

Мабуть, він і не повертається зараз до Луганська – зараз там іще ризикованіше. Спілкувався якось у Львові з луганчанином Олексієм Кормілецьким, який теж працює за одним із проектів у Києві, але іншими громадськими проектами тісно пов’язаний із Луганськом.

– Ми з самого початку говоримо про війну, а не АТО, – каже він. – Прикро, що хтось підтримує сепаратистів. Але більшість чекає визволення, змирившись із тим, що будуть знищені наші будинки, що виживуть не всі. Поріг болю вже подолано.

Михайло Цимбалюк.

Loading...
Редакція сайту не впливає на зміст блогів і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють на сторінках "Незалежного громадського порталу"

У разі повного чи часткового відтворення матеріалів пряме посилання на "Незалежний громадський портал" обов'язкове!
Михайло Цимбалюк

Михайло Цимбалюк

Цимбалюк Михайло Петрович народився 7 січня 1967 року в с. Моломолинці, Хмельницького району. Після школи закінчив Хмельницьке медичне училище, вищу освіту здобув у Інституті журналістики Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка. Служив у Збройних Силах СРСР, працював у Ярмолинецькій районній газеті «Вперед», хмельницьких газетах «Всім» та «Подільський кур’єр», «Експрес» (Львів), «Фортеця» (Кам’янець-Подільський), у Хмельницькій облдержтелерадіокомпанії «Поділля-Центр», прес-серетарем компанії «Хмельницькобленерго» і в прес-службі державної податкової служби у Хмельницькій області. Наразі працюю прес-секретарем кампанії громадського спостереження за парламентськими виборами ОПОРА у Хмельницькій області.
Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися

Коментарів: 4

  1. Михайле, повтори правопис: не ,,по-українськи”, а – ,,українською”.
    Від такого ,,письма” в читачів вуха в”януть.Чи ти мову в університеті
    вчив абияк? Горе ви наше, а не журналісти…

  2. Вуха в’януть у слухачів, а не в читачів.
    Якщо ж у читача типу друга з очима все гаразд, то прошу пройти за посиланням http://pravopys.kiev.ua/pravopys.aspx?SectionID=610 і переконатися:
    3.1 Через дефіс пишуться: складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по та закінчення -ому або (-к)ипо-батьківському, по-бойовому, по-братньому, по-українському, по-сусідськи, по-українськи; також по-латині – See more at: http://pravopys.kiev.ua/pravopys.aspx?SectionID=610#sthash.W1IzsUeK.dpuf

  3. Михайле, нагадай: розмовляємо УКРАЇНСЬКОЮ!

Коментування

Ваша електронна адреса не буде афішуватись.